1. Держава: поняття та ознаки.

 

Держава — це особлива політ.-терит. організація, що має свій суверенітет, спеціал.апарат управління і примусу, і здатна надавати своїм приписам загальнообов’язкової сили для всього населення країни.

Основними ознаками держави є:

— соц. влада ви­ражає і захищає інтереси насампе­ред керівного класу, його частини або якоїсь ін.соц. групи;

носії вла­ди в організаційному відношенні відокремлені у певні структури;

— для утримання держ. влади встановлюються податки;

функції влади розподіляються між окремими органами ;

— в державі влада поши­рюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території;

— у державі складається система особливих за­гальнообов’язкових правил поведінки — юридич­них норм, яких не знало первісне суспільство.

— охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв‘язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов ‘язках. Громадянин держави набуває: а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

— має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

— в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

— має єдину грошову систему;

— має суверенітет;

має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

всеохоплююча організація – об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація – об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація – об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

універсальна організація – об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

верховна організація – є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

централізована організація – внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

 

2. Характеристика форм державного правління

 

Форма правління держави — це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

Монархія (з грець. monarhia — єдиновладдя) — форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні для п’ятдесяти держав, з яких дванадцять — європейські. Сучасні форми монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме:

— абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар),

— конституційна парламентська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо)

— дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).

 

При абсолютній монархії в руках монарха зосереджується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом.

Конституційна парламентська монархія характеризується такими особливостями:

+влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом. Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна;

+уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на виборах в парламент;

+лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає на чолі уряду (прем’єр-міністр найбільш значна особа в політичному житті);

+уряд відповідає перед парламентом а не перед монархом.

У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка (від лат. respublica — суспільна справа) — форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління:

парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);

президентська республіка (США, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади.

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії. За основу правління покладений принцип: слабкий президент — сильний парламент. Президент, як і монарх, є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках голови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить парламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, формує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру. В той же час президент може володіти правом розпуску нижньої палати парламенту.

Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент — сильний парламент, що передбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади. Президент одночасно є головою держави і головою виконавчої влади. Він обирається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень. Президент призначає уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу (парламенту) президент має право накладати вето на його законодавчі акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголосує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів.

Західні політологи М.С.Шугарт і Дж.М.Кері виділили три можливі змішані моделі:

прем’єр-президентську;

президентсько-парламентську;

асамблейно-незалежну.

Прем’єр-президентська модель (Франція в умовах П’ятої республіки, Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:

+дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай головує на засіданнях кабінету міністрів і затверджує його рішення, а також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування кандидатур міністрів), а з іншого — прем’єр як голова уряду;

+президент вибирається всенародно;

+президент наділяється широким повноваженням в питаннях керівництва збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило, правом розпуску парламенту;

+відсутність у президента права зміщувати міністрів;

відповідальність кабінету міністрів і самого прем’єра перед парламентом.

Обсяг повноважень президента може варіюватися залежно від конкретних обставин, зокрема від того, чи належить парламентська більшість до тієї ж партії, що й президент.

Президентсько-парламентська (Росія, Україна, Еквадор, Перу) модель передбачає:

+наявність всенародно вибраного президента;

+закріплення повноважень з формування кабінету міністрів за президентом і парламентом одночасно;

+хоча президент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен користуватися довір’ям законодавчого органу;

+відповідальність уряду перед президентом і парламентом, законодавчий інститут влади може виразити недовір’я уряду;

+президент має право розпустити парламент.

Асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії. Хоча парламент вибирає уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум недовір’я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада здійснює функції «колективного президента». Щорічно з його складу вибирається президент, який здійснює чисто представницькі функції.

Форма держави – це така її складна характеристика, яка містить у собі три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

Державне правління — спосіб організації ви­щої державної влади.

Розрізняють такі види державного правління:

— монархія — вища державна влада здійснюєть­ся однією особою і, зазвичай, передається за спадком;

— республіка — вища державна влада здійсню­ється виборним колегіальним органом, який оби­рається населенням (або його частиною) на пев­ний строк.

Види форм правління сучасних держав:

— президентська республіка — глава держави (президент) одноособове або з наступним схва­ленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким, як правило, керує сам (США, Швейцарія);

— напівпрезидентська або президентсько-пар­ламентська республіка — глава держави (прези­дент) особисто пропонує склад уряду, котрий підлягає обов’язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Франція);

— парламентська республіка — глави держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламен­том і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);

— парламентська монархія — глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парла­ментом і лише йому підзвітний (Англія, Японія);

— дуалістична монархія — глава держави (мо­нарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем’єр-міністра.

3. Характеристика форм державного устрою та політичного режиму

 

Державний устрій — спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між нею та цими частинами.

Основні види державного устрою:

1. Проста (унітарна) держава — частини держави не мають свого суверенітету, всіх ознак державності. Деякі унітарні держави (наприклад, Україна) включа­ють автономні утворення.

2. Складна держава — частини держави мають суверенітет, всі ознаки державності.

Складні держави поділяються на:

а) федерації — союзні держави.

Федерації створюються за різними ознаками:

за територіальною (адміністративною) — США, Німеччина, Бразилія;

за національною (етнотериторіальною) за цим принципом — будувалися такі, тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

б) конфедерації — об’єднання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань.

Державний режим — порядок здійснення дер­жавної влади певними методами і способами.

Основні види державного режиму:

1. Демократичний — державна влада здійснюєть­ся з дотриманням основних прав людини, із забез­печенням легальних можливостей вільного вияв­лення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референду­ми) та діяльність різних громадських об’єднань, які представляють ці інтереси і вплива­ють на вироблення і здійснення політики держави.(найбільш пошир.у держа­вах Європи, Центр. та Пн. Америки);

2. Тоталітарний — державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини; скорочення, усунення легальних можливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокр.через діяльність громад.об’єднань, які їх представляють); зосередження неконтрольованої населенням державної влади в руках правлячої верхівки або однієї особи.(зберігається в окремих країнах Близького Сходу, Африки).

3. Авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.

До авторитарних режимів можна віднести всі попередні абсолютні, а також сучасні монархії в слаборозвинутих країнах (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія), військові диктатури (здебільшого в Латинській .америці), «патримоніальні тиранії», де держава є власністю сімейного клану і керується диктатурою особистої влади, а також режими «часткових демократій», або «опікунські режими», де панування однієї партії чи хунти співіснує з більш-менш стабільними ізольованими формами плюралізму.

 

4. Характеристика основних теорій походження держави

 

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім’ї, внаслідок її розростання: сім’я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об’єднання утворюють державу.

Отже, держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім’ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім’ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об’єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Зрозуміло, об’єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об’єднанням індивідів у групи-орга-ни, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв’язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об’єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем’ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об’єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава — не сила, нав’язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

 

 

5. Поняття та основні ознаки права

 

Право — сис-ма загальнообов’язкових, встановлених чи визнаних д-вою і забезпечених державними санкціями (у випадку порушення) норм.

В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище право характеризується пев­ною свободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто від­повідними можливостями суб’єктів суспільного життя, що об’єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути за­гальними й рівними для всіх однойменних суб’єктів. З таких позицій існують: права людини; права об’єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

До основних ознак права як волевиявлення держави можна віднести такі:

*історичний х-р права та залежність його змісту від типу д-ви

*встановлення чи санкціонування правових норм д-ви

*вираження у праві держ.волі народу

*забезпечення реалізації правових приписів засобами держ. примусу.

До ознак права як загальносоціальне явище:

*регулятивний х-р права

*нормативний х-р права (дозвіл, припис, заборона)

*системність права

*загальнообов’язковість

*формально визначений х-р

*право як засіб розв’язання конфлікту

*право як загальнолюдська цінність

 

6. Право як особливий вид соціальних норм

 

Право належить до соціальних норм, тобто до норм, що регулюють відносини між людьми та їх організаціями (громадськими утвореннями й об’єднаннями). Усі соціальні норми залежно від їх ролі й місця в системі соціального регулювання поділяються на правові (або юридичні), моральні, релігійні, корпоративні, політичні норми, естетичні, звичаї та традиції.

Кожне суспільство потребує не лише системи підкорення, але й упорядкуванна системних відносин, тобто соціального регулювання.

Воно здійснюється за допомогою соціальних норм — правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають певний зміст і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Соціальні норми можна розмежувати і згрупувати таким чином.

За змістом розрізняють — політичні, організаційні, культурні, естетичні, технічні та інші норми.

Політичні норми регулюють відносини між класами, націями, народностями їх участь в органах державної влади і організації держави, відносин держави з іншими елементами політичної системи суспільства.

Організаційні норми закріплюють структуру, порядок створення і діяльності державних органів і об»єднань громадян.

Норми культури — це правила культурної поведінки людей. В них відображується духовний розвиток народу.

Естетичні норми встановлюють правила поведінки людей в зв’язку з уявленнями про красоту людських вчинків ( норм етикету).

Технічні норми — правила необхідного,доцільного поводження людей з предметами природи,знаряддями праці та іншими технічними засобами. До них належать інструкції про користування електропобутовими приладами, правила виконання певних будівельних робіт, норми витрачення сировини, топлива та інші нормативи.

Норми права — норми , які встановлюються і охороняються державою.

Норми моралі — це норми , принципи, правила поведінки, які склались в суспільстві під впливом громадської думки і у відповідності з обумовленими економічним базисом уявленнями людей про добре, зле, обов’язок справедливість, честь тощо, і забезпечуються в результаті внутрішнього переконання та засобами громадського впливу.

Звичаї — це норми , які склались історично, закріпились у суспільній практиці в результаті багаторазового застосування певного роду відносин і ввійшли в звичку дій людини, колективу людей.

Дуже близькі до звичаїв традиції — способи поведінки людей, соціальних груп, які склались в суспільстві і передаються з покоління в покоління.

Норми громадських організацій — це норми , які встановлюються і охороняються громадськими організаціями. Деяким з них держава надає обов’язковість.

Релігійні норми — норми , що регулюють поведінку і специфічні культові дії, які засновані на вірі в існування бога (богів). Вони відображені в Статутах, священних книжках, інших релігійних документах.

Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те:

що вони виникають, коли формується держава;

встановлюються або санкціонуються державою;

виражають волю виробничої частини суспільства;

утворюють внутрішньо-узгоджену систему;

формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов’язків;

формально визначенні і мають чітко визначені форми зовнішнього виразу.

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому. Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризується такими його проявами:

1) Право визначається як міра свободи й недоторканості людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення з соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня.

2) Воно об’єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їх специфічних інтересів.

3) Цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві.

4) Право являє собою джерело оновлення суспільства, виступає в демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціального розвитку.

5) Як явище культури і цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного характеру.

Праву як особливому виду соціальних норм притаманні певні ознаки. Вони дають можливість встановити відмінності правових норм поведінки у первісному соціально однорідному суспільстві; показати місце норм права серед інших соціальних норм державного суспільства; визначити поняття та властивості права як основного засобу державного регулювання суспільних відносин.

 

7 . Поняття та ознаки, що характеризують норму права.Структура правової норми

 

Правова норма — це формально-обов’язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний ха­рактер, встановлюється або санкціонується дер­жавою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Ознаки правової норми:

1) регулятор су­спільних відносин;

2) приписи норм-загальні;

3) діють багаторазово або тривало;

4) норми охороняються д-вою(існує розгалужена сис-ма право охорон.органів);

5) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.

Структура правової нор­ми — об’єктивно зумовлена потребами право­вого регулювання(внутрішня організація, яка ви­ражається в поділі норми на складові елементи та у певних зв’язках між ними).

Елементи правової норми:

1. Диспозиція — це правило поведінки, обов’язок вчинити будь-які дії або утриматись від дій, тобто викладення припису, образно диспозиція – це ядро норми. Сам припис може бути у 2 формах: позитивний (шляхом переліку дій, які має право чи зобов’язується здійснити суб’єкт права) і негативний (шляхом зазначених дій або бездіяльності, які заборонені законом)

2. Гіпотеза — частина норми, в якій зазначають­ся умови, обставини, з настанням котрих можна чи необхідно здійснювати її диспозицію. Призначення гіпотези — виз­начити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

3. Санкція — частина норми, в якій зазначають­ся заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Призначення санкції — забезпечувати здійсненність диспозиції правової норми.

До санкцій належать різні види покарань і стягнень за правопорушення (позбавлення волі, виправні роботи, штраф), а також ін. Невигідні наслідки недодержання прав норми (тимчасова заборона діяльності).

Заохочення — частина норми, в якій зазначають­ся певні цінності, блага( їх може отримати суб’єкт у разі добровільного здійснення ним диспозиції).

 

8.Поняття джерела права та їх система

 

Джерела права — способи юридичного виразу права, його організація в належну юридичну оболонку.

До джерел права підносять:

Правовий звичай — це санкціоноване державою звичає­ве правило поведінки загального характеру.

Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов’язковість під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Нормативний договір — це формально-обов’язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою 2 чи більше суб’єк­тів і забезпечуються д-вою.

Нормативно-правовий акт — це рішення компетентних суб’єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний х-р, зовн. вигляд офіційного доку­мента в письмовій формі, забезпечується д-ою та поро­джує юридичні наслідки.

 

9. Нормативно – правові акти як джерела права

 

Нормативно-правовий акт це письмовий юридичний документ, що виданий державою чи окремими її органами, має владний, зальнообов’язковий характер, в якому закріплюються офіційні правила поведінки, що забезпечуються і охороняються державною владою і направлені на регулювання суспільних відносин

Нормативно-правовий акт має всі ознаки права, а саме:

А) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави (законодавчими органами) або народом (через референдум);

Б) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов’язків;

В) приймається з дотриманням певної процедури;

Г) має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити: вид документа (закон, указ, постанова); найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд, місцевий орган влади); заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без заголовка); дата ухвалення акта; номер акта; дані про посадову особу, яка підписала акт;

Д) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка („Відомості Верховної Ради України”, „Урядовий кур’єр”, „Офіційний вісник України”).

Нормативно-правові акти основна і майже єдина форма реалізації права в Україні. Нормативно-правовий акт одночасно виступає як спосіб існування і вираження норм права.

Перевагами нормативно-правового акту є:

1. Він дає можливість найбільш чітко, ясно і однозначно сформулювати зміст правових норм, юридичних прав і обов’язків; якість нормативно-правового акту в значній мірі залежить від діяльності правотворчих органів, від розвитку юридичної науки у суспільстві, від рівня суспільної свідомості;

2.Дає змогу досить широко довести до населення зміст норм права;

3.Дає змогу оперативно реагувати на зміни і потреби суспільної практики;

4. Його наявність дає змогу добре проводити систематизацію і кодифікацію, а єдиний збірник законів найбільш зручний для користування

 

10.Межі дії нормативно-правових актів: в просторі, у часі та за колом осіб

 

Дія нормативно-правових актів — це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту.
Дія нормативно-правового акту обмежена трьома параметрами:
а) дією у часі, тобто терміном дії, або часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу
б) простором, на який розповсюджується дія нормативно-правового акту;

в) колом осіб, які підпадають під дію нормативно-правового акту, тобто в яких на підставі цього нормативно-правового акту виникають конкретні юридичні права та обов’язки.

Дія нормативно-правового акту у просторі — це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи певний регіон.
Нормативні правові акти
діють за територіальним і екстериторіальним принципами.
Територіальний принцип — це дія нормативних актів у межах території держави.

Екстериторіальний принцип — це дія нормативних актів поза межами держави.

Дія нормативно-правового акту за колом осіб визначається їх поширенням на певних суб’єктів права. Розрізняють:
а) нормативні правові акти загальної дії, які поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави

б) нормативні правові акти спеціальної дії, які поширюються на певне коло спеціальних суб’єктів

Дія нормативно-правових актів у часі (пряма, зворотна, переживаюча).
Дія нормативно-правового акту у часі
залежить від:
1) моменту набуття актом чинності, тобто початку його дії;

2) напряму темпоральної дії нормативного акта;

3) моменту зупинення дії нормативного акта;

4) моменту припинення (скасування) дії нормативного акта.

Отже,
чинність закону (нормативного акта) у часі починається з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотримуватись його.
Другою найважливішою характеристикою дії закону в часі є
напрям темпоральної дії, що визначається як дія закону стосовно фактів, які виникли вже після набуття ним чинності (нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності.
За напрямом темпоральної дії дія нормативно-правових актів є:
– пряма, тобто акт поширюється 1) на всі факти, які виникли після набрання ним чинності, та 2) на факти, які виникли до набрання ним чинності і продовжують існувати (регулює тільки з моменту набрання ним чинності);

– переживаюча дія, яка має місце у випадку, коли нормативно-правовий акт поширює свою дію тільки на нові факти, а на факти, які виникли раніше і продовжують існувати, діє попередній нормативно-правовий акт. (наприклад, новий ЦК)

– зворотна дія — нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, більше того можливий перегляд попередніх рішень з цих фактів вже за новим нормативно-правовим актом.

Третій параметр, яким визначається дія нормативного акта в часі, —
момент припинення його дії.
Традиційно в літературі наводяться такі
підстави припинення дії нормативних актів:
1) закінчення терміну, на який вони були прийняті

2) зміна обставин, на які вони були розраховані

3) при скасуванні цього акта іншим актом

а) пряме скасування нормативного акта уповноваженим на те органом;

б) фактичну заміну нормативного акта іншим актом, що регулює ту ж
групу суспільних відносин.

11.Систематизація законодавства: поняття, значення, форми

 

Здійснювати систематизацію законодавства не­обхідно для встановлення й усунення дефектів законодавства; підвищення його ефективності; сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.

Систематизація законодавства — це діяльність щодо зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс.

Систематизація законодавства здійснюється двома основними способами (шляхом інкорпо­рації і кодифікації).

1.Інкорпорація — це спосіб систематизації зако­нодавства, який полягає в об’єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в од­ному збірнику.

Види інкорпорації:

1) за юридичним значенням — офіційна (підго­товка і видання правотворчими органами або упов­новаженими, за їх рішенням, організаціями збірни­ків чинних нормативно-правових актів) і неофіційна (під­готовка і видання збірників нормативно-правових актів не правотворчими органами або будь-якими ін. організаціями чи особами);

2) за обсягом — загальна, галузе­ва, міжгалузева, спеціальна (за окремими інсти­тутами однієї галузі законодавства);

3) за критерієм об’єднання нормативно-пра­вових актів — предметна, хронологічна, суб’єк­тивна (залежно від органу, яким видано акти).

2. Кодифікація законодавства — це спосіб його сис­тематизації, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов’язаної спільним предметом регулювання групи юридичних норм та об’єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті.

Отже, така систематизація законодавства завж­ди має офіційний (правотворчий) характер.

Види кодифікації:

1) за обсягом — галузева, міжгалузева, спеці­альна;

2) за формою вираження — основи (основні за­сади) законодавства, кодекс, статут, закон, по­ложення та ін.

 

12. Поняття галузі права та правового інституту

 

Найбільшим елементом системи права є галузь права. Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних від­носин специфічним методом правового регулювання.

Основними галузями сучасного права є:

Конституційне право — система норм, що регулюють основи суспільного і державного ладу, закріплюють основні права і свободи людини та громадянина, визначають форму держави, повноваження вищих органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Адміністративне право — система норм, що регулюють відносини у сфері державного управління, а саме: систему і повноваження виконавчих органів влади і посадових осіб, закріплюють права і обов’язки громадян у їх взаємовідносинах з цими органами, визначають поняття й види адміністративних правопорушень тощо.

Цивільне право — система норм права, що регулюють майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на рівності та майновій самостійності їх учасників.

Кримінальне право — система норм, що закріплюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань за скоєння злочинів з метою охорони прав і свобод людини, громадянина, громадського порядку, власності, забезпечення миру та запобігання злочинів.

Трудове право — система норм, що регулюють трудові відносини між роботодавцем і працівником, визначають основні трудові права і обов’язки працівників, порядок укладання й розірвання трудового договору, робочий час і час відпочинку тощо.

Сімейне право — система норм, що регулюють відносини у галузі шлюбу і сім’ї, а саме: умови і порядок укладання шлюбу, його розірвання, регулювання особистих немайнових і майнових відносин між членами сім’ї тощо.

Фінансове право — система норм, що регулюють відносини, які визначають порядок формування і розподілу бюджетних коштів, затвердження бюджету, порядок грошового обігу, оподаткування, діяльності банків тощо.

Земельне право — сукупність норм, що регулюють питання, пов’язані з встановленням власності на землю, умови і порядок землекористування, правовий режим земель тощо.

Екологічне право — сукупність норм права, що визначають засоби, форми і порядок охорони навколишнього природного середовища. Норми цієї галузі права забезпечують право кожного на сприятливе оточуюче середовище.

Цивільно-процесуальне право — сукупність норм права, що визначають порядок цивільного судочинства, а саме порядок розгляду справ, які виникають із цивільних, сімейних, трудових, земельних, природоохоронних і адміністративних правовідносин.

Адміністративно-процесуальне право — система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративних справ, що виникають у сфері державного управління.

Кримінально-процесуальне право — сукупність норм права, що визначають порядок провадження у кримінальних справах під час дізнання, досудового слідства і розгляду справи судом.

Виправно-трудове право — сукупність норм права, що регулюють порядок і умови відбуття покарання та застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт, а також порядок діяльності установ, що виконують вироки, тощо.

Якщо система права складається з галузей, то самі галузі скла­даються з підгалузей, інститутів і норм права. Окремими взає­мозалежними елементами галузі є інститути права.

Інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов’язаних між собою правових норм, які регулюють певну гру­пу (вид) однорідних суспільних відносин.

Інститути права — необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ. Наприклад, галузь консти­туційного права — «інститут громадянства», «інститут виборчо­го права»; цивільного — «представництва», «спадкування»,«дарування»;кримінального — ін­ститут «необхідної оборони», інститут «крайньої необхідності»; екологічного — інститут права власності на природні ресурси і об’єкти, інститут природокорис­тування тощо.

Проте інститути права можуть складатися з правових норм різних галузей, бути міжгалузевими.

Головне призначення інсти­тутів права — у межах своєї групи однорідних суспільних відно­син забезпечити суцільне, відносно закінчене регулювання.

Існують наступні класифікації інститутів:

1. за сферою поширення:

— галузеві (інститут спадкування);

— міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні пра­вопорушення, інститут приватної власності).

2. за функціональною роллю:

— регулятивні (інститут міни);

— охоронні (інститут кримінальної відповідальності).

3. за субординацією у правовому регулюванні:

— матеріальні (інститут підряду);

— процесуальні (інститут порушення кримінальної справи

 

13. Система права та система законодавства, їх співвідношення

 

Система права — це комплекс взаємопов’язаних і взаємодіючих чинних юридичних норм певної держави.

Основними елементами структури системи права є 1) правові (юридичні) норми, 2) інститути права, 3) галузі права.

Система законодавства — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.

Структура системи законодавства має два основних різновиди:

1. горизонтальна, тобто галузева (розподіл НПА за предметом правового регулювання);

2. вертикальна, тобто субординаційна або ієрархічна (розподіл НПА за певними групами залежно від юридичної сили (закони і підзаконні НПА).

Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма. Позаяк поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону об’єктивного права, поняття системи законодавства відбиває його зовнішню сторону — форму.

Право і законодавство тісно взаємопов’язані, але не тотожні правові явища. Відмінність між системою права і системою законодавства полягає:

1. Первинним елементом системи права є правова норма, а системи законодавства — нормативно-правовий припис.

2. Система права формується об’єктивно, а система законодавства є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб’єктів і тому залежить також від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки.

3. Система права має тільки галузеву структуру, а система законодавства крім галузевої ще й ієрархічну, а у федеративних державах і федеративну структуру.

4. Галузі законодавства не завжди співпадають з галузями права. Можливі три варіанти: 1) галузь права є, а галузі законодавства немає (фінансове право, право соціального забезпечення). Такі галузі не кодифіковані, а діючі у цій сфері нормативний матеріал розкиданий по різних НПА, що потребує систематизації. 2) галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство). 3) ідеальний варіант, коли галузь законодавства співпадає з галуззю права (трудове, цивільне, кримінальне право).

5. Норми галузі права відрізняються високим ступенем однорідності, оскільки розподіляються за предметом і методом правового регулювання. Галузі законодавства виділяються тільки за предметом правового регулювання і не мають єдиного методу.

 

14. Поняття і форми реалізація норм права

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб’єктів права через вико­нання юридичних обов’язків, використання суб’єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права.

Використання — це форма реалізації повноважних пра­вових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб’єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням .

Виконання — це форма реалізації зобов’язальних юри­дичних норм, яка полягає в активній поведінці суб’єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання.

Дотримання — це форма реалізації заборонних юридич­них норм, яка полягає у пасивній поведінці суб’єктів, утри­манні від заборонених діянь.

Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб’єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи інших матеріальних або ідеологічних результатів.

Проте не всі норми держава може дозволити реалізувати суб’єктам права безпосередньо. Пояснюється це обмеженістю ресурсів, на які вони можуть претендувати, а також необхідністю перевірки задоволення ними визначених законом критеріїв. Тому потрібне втручання певного державного органу. Виходячи з вищесказаного, виділяють четверту форму реалізації правових приписів, яка має назву застосування права.

Застосування правових норм – це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів). Правові норми можуть реалізуватись у формі застосування у таких випадках: коли правовідносини не можуть виникнути у суб’єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб; за наявності спору на шляху до здійснення суб’єктивного права; коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

 

15. Застосування права як особлива форма його реалізації

 

Застосування права – це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є певні специфічні ознаки, а саме:

зміст застосування права полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов’язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів)

такі правові приписи обов’язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави

цей вид діяльності здійснюється компетентними органами та посадовими особами, що наділені владними повноваженнями

застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах

у цій діяльності органи правозастосування виступають як суб’єкти управління, особи, щодо яких застосовується право, як суб’єкти управлінського впливу, винесені рішення (правозастосовчі акти) є засобами управління.

Застосування права має місце, коли:

правовідносини у суб’єктів права не можуть виникнути без державно-владної діяльності компетентних органів або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади)

наявний спір чи якісь перепони на шляху до здійснення суб’єктивного права (поділ майна подружжя в судовому порядку, спір щодо права на спадщину)

особа притягується до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

 

16. Характеристика стадій процесу застосування права.

 

Процес застосування норм права являє собою систему послідовних дій, однорідні групи яких поєднуються у стадії правозастосування. В юридичній літературі в дослідженнях різних авторів визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. Узагальнюючи ці точки зору, можна виділити такі стадії правозастосування.

Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи чи ситуації, що потребує врегулювання. На цій стадії застосування правових норм необхідно установити, які дії, подія відбулися і чи мають вони юридичне значення. Метою на цій стадії є встановлення об’єктивної істини, і по суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження у зборі, перевірці й оцінці відповідних доказів у справі та їх джерел.

Друга стадія застосування норм права зводиться до вибору певної норми права, що має врегулювати цю справу, і встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на підставі якої норми права повинна розглядатися справа. Юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретних обставин справи тим ознакам, що зафіксовані в нормі права.

При виборі норми права, що передбачає обставини, які варто врегулювати, потрібно встановити її автентичність: упевнитися, що текст використовуваної норми не був змінений у встановленому порядку, чи діє вона в цей момент. Для цього потрібно користатися офіційно виданими текстами. Кожну обрану для застосування норму права досліджують у наступних напрямах: чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані події; чи діє вона в момент розгляду конкретної справи; чи діє вона на території, де розглядається справа; чи поширюється її дія на суб’єктів, пов’язаних з цією справою; чи є текст норми, що застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту.

На стадії юридичної кваліфікації іноді виникає необхідність в роз’ясненні дійсного змісту правової норми, потреба у тлумаченні норм права. Під тлумаченням права розуміється певний розумовий процес, спрямований на з’ясування змісту норм права та їх роз’яснення всім зацікавленим суб’єктам. Наступна стадія — прийняття рішення по справі. Ця стадія передбачає:

по-перше, оцінку зібраних доказів, встановлення на їх основі дійсної картини того, що відбулось насправді, кінцева юридична кваліфікація ситуації або спору, визначення юридичних приписів;

по-друге, видання акта застосування права, в якому закріплено результат вирішення юридичної справи, певні юридичні наслідки для конкретних осіб. Прийняте рішення знаходить своє відображення в акті застосування права.

Акт правозастосування — це індивідуальний правовий акт компетентних органів, виданий на основі юридичних фактів та норм права, який визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальності для конкретних осіб по конкретній юридичній справі.

Відмінність акта правозастосування від нормативного акта в тому, що акт правозастосування суворо індивідуалізований, адресований конкретним особам, а нормативні акти мають загальний характер. Їм властива функція індивідуального регулювання, звернена до конкретного суб’єкта або суб’єктів. Нормативні акти розраховані на багаторазове використання, а правозастосовчі — одноразової чинності. На відміну від нормативно-правових актів, акти правозастосування, виступаючи юридичними фактами, безпосередньо тягнуть за собою юридичні наслідки.

Остання стадія правозастосування — це доведення змісту прийнятого рішення до відома зацікавлених державних органів, посадових осіб, інших осіб та настання фактичних обставин, завдяки чому норма права впроваджується в життя.

 

17. Тлумачення правових норм: поняття, види та способи

 

Тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб’єктів права відносно з’ясуван­ня і роз’яснення змісту норм права з метою їх пра­вильної реалізації, яка може виражатися в особливо­му акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб’єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і індивідуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регу­лювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин.

Загальне офіційне тлумачення тільки з’ясовує зміст існу­ючих правил поведінки.

Індивідуальне тлумачення стосується кон­кретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нор­мою суспільних відносин, що визна­чаються конкретними обставинами справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легаль­ним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи по­садовою особою на підставі службового обов’язку і має юри­дично значимі наслідки.

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компе­тентним і авторитетним, оскільки орган, який створив право­ву норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом цен­тральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і під­приємств з приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів.

Неофіційне тлумачення — це роз’яснення норм права, що дається неуповноваженим суб’єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим.

Способи тлумачення:

1. Мовне з’ясування змісту правової нор­ми через досвід її словесного формулювання на підставі лек­сичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства.

2. Логічне з’ясування змісту правової норми завдяки без­посередньому використанню законів і правил формальної логіки.

3. Систематичне з’ясування змісту правової норми за­лежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв’язків з іншими нормами інститутів і галузей права.

4. Історико-політичне з’ясування сутності правової нор­ми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.

5. Цільове — аналіз сутності правової норми через з’ясування її мети.

 

18. Поняття і структура правовідносин

 

Правовідносини — це врегульовані нормами пра­ва суспільні відносини, учасники яких виступають як но­сії взаємних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються державою.

 

Основні ознаки правовідносин:

1) вони виникають на ос­нові норм права;

2) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

3) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб;

4) здійснення суб’єктивних прав чи додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб’єкти; об’єкти; зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовід­носин є юридичні факти.

Суб’єктами правовідносин — учасники, які є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Суб’єк­ти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності; громадянське суспільство. Суб’єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов’язків, здій­снювати їх від свого імені та нести юридичну відповідаль­ність за свої дії.

Правоздатність — це здатність суб’єкта бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Дієздатність — це здатність суб’єктів своїми діями на­бувати і самостійно здійснювати суб’єктивні права і викону­вати юридичні обов’язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність — це здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-пра­вові угоди. Деліктоздатність — це здатність суб’єктів правовідно­син нести відповідальність за скоєне правопору­шення.

Фізичні особи як суб’єкти правовідносин можуть бути громадянами У, іноземними громадянами, особами без громадянства. Юридичні особи — організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов’язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи третейському су­ді, а також нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об’єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиня­ються суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Зміст правовідносин :

*Юридичний зміст — це суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин.

*Фактичний зміст — це сама поведінка суб’єктів, їхня діяльність, в якій реалізуються суб’єктивні права та юридич­ні обов’язки сторін.

Юридичні обов’язки — це закріплена нормами права мі­ра необхідної, найбільш доцільної поведінки особи, спрямована на задоволення інтересів носія суб’єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, пе­редбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виник­нення, зміну чи припинення правовідносин.

Правомірні юридичні дії поділяють на юри­дичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою породити юридичні наслідки. Правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті спричинити юридичні наслідки.

Неправомірні юридичні дії — це зловжи­вання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв’язує виникнення, зміну чи припинення правовід­носин.

 

19.Юридичні факти: поняття, значення та види

 

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норма право пов’язує виникнення визначених юридичних наслідків. Передумовами правовідносин є юридичні факти, їхня модель фіксується в гіпотезі юридичних норм.

Юридичні факти різноманітні, тому з метою виявлення їхніх особливостей і більш глибокого пізнання вони досить докладно кваліфікуються по різних підставах.

По вольовій ознаці юридичні факти поділяються на — події і дії.

Події – це такі обставини, що об’єктивно не залежать від волі і свідомості людей. Наприклад, стихійні лиха, самі по собі ці явища ні чого юридичного в собі не несуть і автоматично ніяких зобов’язань не породжують, але служать приводами, причинами для виникнення правовідносин.

Дії – це такі факти, що залежать від волі людей. Дії підрозділяються на правомірні і неправомірні.

По характеру наступаючих наслідків розрізняють факти: правостворюючі; правозмінюючі; правоприпиняючі.

До правомірних дій, що викликають відповідні правовідносини, відносяться численні акти – документи різних державних органів передбачених правовою нормою юридичних наслідків необхідний не один юридичний факт, а їхня сукупність, що називають юридичним складом або складні, комплексні факти.

За допомогою юридичного факту здійснюється зв’язок реального поводження і правової норми. Саме з його починається життя правової норми перевіряється її реальність, дійсність, перевіряється ефективність правової норми.

Юридичний факт – це в переважній більшості випадків поводження, що з йолі особи, або мимо його волі, проводить у дію механізм правового регулювання. І надалі поводження особи співвідноситься з тією моделлю поводження, що встановлена нормою права, визначаться їхня відповідність або наявність відхилень.

Значення юридичного факту також у тім, що він є підставою “прив’язки” загальної абстрактної норми до конкретного випадку. Подія або дія тоді, коли норма визначає ці обставини, при настанні яких суспільні відносини здобувають форму правовідносин.

Юридичний факт є обов’язковою умовою виникнення, розвитку і припинення правовідносин. Чисельно юридичний факт упорядковує соціальні зв’язки, він визначає юридичну чинність прав і обов’язків, а також наслідок їхнього дотримання, використання. Усе це обумовлює велике значення даної правової категорії. У теорії права з питань правовідносин однією з найактуальніших проблем є класифікація юридичних фактів, що проводиться за різними ознаками.

Класичною є їх класифікація залежно від джерела виникнення – такими є воля людини або її відсутність на дії або події.

Юридичні факти – це не будь-які дії, а ті, що мають суспільно значимий характер. Тобто, лише ті дії, що зачіпають інтереси людей, включаються у правове регулювання. До дій не відносяться почуття людини та її думки. Держава заінтересована лише в корисних для суспільства діях, тому основна увага приділяється нею правомірній поведінці громадян та організацій. Зокрема, дії, шкідливі для суспільства, забороняється законом, що свідчить про особливу державу до цієї сфери правовідносин.

Вольові акти регулюються правом, а це означає, що серед юридичних фактів вони складають більшість. Юридичні норми закріплюють за громадянами і організаціями можливість вступати в різні правовідносини. В гіпотезах правових норм вказуються умови, за яких суб’єкти права вступають або мають вступати в правовідносини. Зокрема, із нормативно-правових актів й витікають конкретні суб’єктивні юридичні права і обов’язки, які передумовою виникнення правовідносин у різних юридичних фактів.

Юридичні факти – це такі фактичні життєві обставини, з якими право пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. В юридичній науці й на практиці під юридичними фактами розуміють конкретні соціальні обставини (події, дії), що викликають згідно з нормами права настання відповідних правових наслідків – виникнення, зміни чи припинення правовідносин (як правило, вони закріплені в гіпотезах правових норм).

Юридичні факти – це конкретні, індивідуальні обставини, які являють собою життєві явища, що існують у певному просторі та часі. Якщо йдеться про факти – дії, то конкретність дій означає, що вони вироблені певними суб’єктами і несуть конкретний соціальний і правовий зміст. Конкретність юридичних фактів – подій віддзеркалюється у тому, що вони відбуваються у певній визначеній місцевості, в певній визначений відрізок часу.

Отже, юридичні факти – це такі обставини, що несуть в собі інформацію про стан суспільних відносин, котрі входять у предмет правового регулювання, а також ними виступають лише такі обставини, що прямо чи опосередковано зачіпають права й інтереси суспільства, держави, соціальних колективів, особистості.

Класифікація юридичних фактів – необхідний засіб вивчення правовідносин, особливостей правового регулювання. У цій якості вона широко використовується в науці, на практиці, у юридичній освіті. На мою думку, наукова і практична цінність класифікації юридичних фактів розкрита ще не повністю, її подальший розвиток може виявитися корисним для вирішення різноманітних завдань правознавства, у тому числі для соціальних досліджень у юридичній науці.

Отже, юридичні факти – дії – основний, визначальний різновид юридичних фактів. У правовому регулюванні дії виступають у різних якостях. З одного боку, вони слугують підставами виникнення, зміни, припинення правовідносин, настання інших правових наслідків. З іншого – виступають у ролі того матеріального об’єкта, на який впливають правові відносини і заради яких власне і здійснюється правове регулювання. Розгляд дій як юридичних фактів, таким чином, лише один з аспектів вивчення їхньої ролі в правовому регулюванні.

Юридичні дії – складний і багатоплановий об’єкт класифікації. Укласти в єдину класифікаційну схему різноманітні прояви діяльності суб’єктів права дуже важко. У науковій і навчальній літературі використовується ряд розподілів правомірних юридичних фактів – дій:

за суб’єктами (дії громадян, організацій, держави);

за юридичною спрямованістю (юридичні акти, юридичні вчинки);

за галузевою приналежністю (матеріально-правові, процесуальні);

за способом здійснення (особисто через представника);

за способом вираження і закріплення та інші.

Проте безумовним є те, що виділення результативних дій в окремий різновид юридичних факторів – приклад подальшого поглиблення їх традиційної класифікації. Виготовлення речі, створення твору літератури, мистецтва, науки і техніки – дії, прямо не спрямовані на юридичний результат, тобто відповідно до прийнятої класифікації це – юридичні вчинки.

Суттєву теоретичну і практичну роль відіграє систематизація неправомірних дій. До числа найважливіших класифікацій тут можна віднести підрозділи неправомірних дій:

за ступенем суспільної небезпеки (проступки, злочини);

за суб’єктами (дії індивідів, організацій);

за об’єктами (злочини проти особистості, злочини в сфері економіки);

за галузями права (карні, адміністративні, цивільні, трудові);

за формою провини (навмисні, необережні);

за мотивами (хуліганські, корисливі).

Як і розподіл правомірних дій, класифікацію правопорушень навряд чи можна вважати завершеною. У галузі кримінального права зроблено чимало у вивченні й класифікації злочинів. Класифікація ж проступків і мір відповідальності за них потребує удосконалення, через те, що за кримінально спрямованості радянського законодавства дослідження цього питання тривалий час не проводилися. Детальна класифікація правопорушень дозволить більш диференційовано підійти до цієї категорії фактів, глибше проаналізувати їхню систему, повніше осмислити юридичне значення кожного різновиду правопорушень.

 

20. Правомірна поведінка та її види

 

Правомірна поведінка — це суспільно необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, що проявляється у здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою.

Види правомірної поведінки:

1) за суб’єктами – діяльність громадян, держ.організацій, громадських об’єднань;

2) за сферою суспільних відносин – економічна, політична та ін.;

3) за об’єктивною стороною – активна(вчинення дії), пасивна(утримання від дії);

4) за суб’єктивною стороною – принципова(зумовлена особистим переконанням у необхідності поводитися правомірно); звичаєва(зумовлена особистою звичкою без роздумів виконувати будь-який держ.припис); пристосувальна(викликана прагненням не відрізнятися від ін. суб’єктів, які поводяться правомірно); маргінальна(загроза відповідальності за вчинення правопорушення);

5) залежно від за фіксованості у законодавстві – врегульована законодавством, не врегульована законодавством;

6) залежно від ставлення д-ви до правомірної поведінки – схвалювана, заохочувальна, допустима;

7) за формою зовнішнього прояву – фізична(діяльність), усна, письмова(документована).

Правомірна поведінка обумовлена цілим комплексом взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих мотивів:

Певне ставлення до недоторканості своїх прав та усвідомлення того, що це можливе за неодмінного відповідного поважання прав інших сучасників суспільних відносин

Усвідомлення важливості та необхідності додержання вимог права у своїх власних інтересах

Почуття громадянськості, святості обов’язків перед суспільством, державою

Усвідомлення необхідності додержання правопорядку в загальних інтересах

Побоювання невигідних правових наслідків неправомірної поведінки

 

21.Правопорушення: поняття ознаки та види

 

Правопорушення відрізняється від правомірної поведінки і діяльності наступними ознаками:
1) це суспільне небезпечне або шкідливе діяння;
2) це протиправне діяння (дія або бездіяльність);
3) винне протиправне діяння;
4) юридичне карне діяння;
5) наявність причинного зв’язку між протиправними діяннями і наслідками.
Правопорушення — це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке передбачене діючим законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.
1) Всі правопорушення є суспільне небезпечними або шкідливими, оскільки вони направлені проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права, правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода буває різна: матеріальна, моральна, а іноді і дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку тощо. В зв’язку із цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.
2) Всі правопорушення направлені проти вимог діючого законодавства чи природних прав людини, які ще не закріплені в. законодавстві. Вони можуть виражатися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, крадіжка, хуліганство). В окремих випадках правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб’єкта покладаються юридичні обов’язки законом чи договором, а він не виконує їх, в результаті чого наноситься шкода чи соціальна небезпека. Наприклад, на охоронника покладається обов’язок охороняти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов’язків і сталося розкрадання майна. Тому поняття “дія” і “бездіяльність”, охоплюються одним поняттям — “діяння”.
3) Правопорушення — це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, але і винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності (за виключенням безвинної відповідальності в цивільному праві). Вина — це психічне відношення особи до своїх протиправних діянь. Вон має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як почуття вини).
4) Карність означає, що в діючому законодавстві передбачені склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв’язку з цим всі правопорушення і відповідальність юридичне закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або підставі застосування права по аналогії права і закону.
5) В окремих видах правопорушень, особливо злочинах, необхідно встановити причинний зв’язок між протиправними діями і наслідками. Якщо такого причинного зв’язку не буде, то і не можна звинувачувати особу в конкретному злочині.
Всі правопорушення поділяються на дві групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на адміністративні правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно-правові, дисциплінарні (порушення трудової дисципліни), земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно-сімейні. Можуть бути й інші правопорушення залежно від галузей права.

 

22. Склад правопорушення: поняття та зміст його елементів

 

Правопорушення — поведінка суб’єктів, яка порушує правові приписи.

Склад правопорушення — це сукупність названих у зако­ні ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння ви­знається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об’єктивний і суб’єктивний характер.

Склад правопорушення: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

Об’єкт правопорушення -ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопору­шення.

Об’єктивна сторона правопорушення — зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об’єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи без­діяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, при­чинний зв’язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обста­вини та ситуацію скоєння правопорушення.

Суб’єкт правопорушення — індивід чи колектив лю­дей. Індивідуальний суб’єкт — фізична особа, яка є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє харак­тер своїх дій і може керувати ними. Колективним суб’єктом правопорушення може бути юри­дична особа, державний орган, громадська та інші організа­ції, дії яких пов’язані з колективним ухваленням рішень.

Суб’єктивна сторона правопорушення — внутріш­ня психічна діяльність особи, пов’язана зі скоєнням правопо­рушення. Ознаками суб’єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.

Провина — психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно не­безпечних наслідків у формі наміру та необережності. Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (безді­яльності), передбачає суспільно небезпечні та шкідливі наслідки і бажає чи свідомо допускає їх настання. Необережність під час скоєння правопорушення має міс­це тоді, коли особа передбачала настання суспільно небез­печних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Мотив — внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мета — це уява особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

 

23. Юридична відповідальність: поняття, мета і принципи

 

Юридична відповідальність — це різновид соціальної відповідальності.

В юридичній науці існує двоаспектне розуміння юридичної відповідальності:

— проспективний — передбачає заохочення — за виконання корисних для суспільства та держави варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги (морально свідоме ставлення до виконання обов’язків)

— ретроспективний—передбачає покарання — за правопорушення (юридична характеристика наслідків невиконання обов’язків)

Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихід­ні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють за­безпечувати правопорядок у суспільстві.

Юридична відповідальність ґрунтується на слідуючих принципах:

1) законності —полягає у тому, що юридична відповідальність: настає за діяння, передбачені законом; застосовується в су­ворій відповідності з визначеним законом порядком; припускає наявність складу правопорушення (тобто наяв­ність протиправного, винного діяння); настає лише перед передбаченими законом компетентними органами; припускає конституційність закону, що встановлює міру від­повідальності. Незнання законів не звільняє від відповідальності (ст. 68 Кон­ституції України);

2) обґрунтованості — виражається в: установленні самого факту вчиненого правопорушником про­типравного діяння як об’єктивної істини; встановленні інших юридичне значущих фактів, пов’язаних з висновками про факт і суб’єкта правопорушення;

3) доцільності — полягає у відповідності обраного заходу впливу на правопоруш­ника цілям юридичної відповідальності (захистити правопоря­док, виховати поважне ставлення до права). Цей принцип вимагає: індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від тяжкості правопорушення і властивостей правопорушника як особи відповідальності (ст. 61 Конституції України: «Юри­дична відповідальність особи має індивідуальний характер»); пом’якшення і навіть відмова від застосування заходів від­повідальності за наявності можливості досягти її мети ін­шим шляхом;

4) невідворотності — полягає в: неминучості настання відповідальності правопорушника; оперативності застосування заходів відповідальності за вчи­нені правопорушення; професіоналізмі і добросовісності діяльності правоохорон­них органів; ефективності заходів, застосовуваних до правопорушників;

5) своєчасності — означає можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку давності, тобто проміжку часу, не занадто віддаленого від факту правопорушення. Для адміністративних і дисциплінарних проступків установ­лений строк давності в кілька місяців, для кримінальних злочи­нів — від одного року до 10-15 років (залежно від тяжкості злочину і обставин справи). Виконання вироку, що вступив у законну силу, або постанови про накладення адміністративного стягнення також обмежено строком давності. Майнова відпові­дальність здійснюється в межах строку задавнення позову;

6) справедливості — виявляється в такому: кримінальне покарання не встановлюється за проступки; при встановленні заходів покарання і стягнення не повинно принижуватися людська гідність; зворотної дії в часі не має закон, що встановлює відпові­дальність або посилює (але не пом’якшує) її; за одне правопорушення встановлюється тільки одне пока­рання. «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відпові­дальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст. 61 Конституції України).

Юридична відповідальність застосовується з метою:

1. Забезпечення прав та свобод суб’єктів шляхом їх гарантування, охорони та відновлення.

2. Охорони та захисту суспільного порядку шляхом запобігання правопорушенням та перевиховання правопорушників.

3. Захисту правопорядку та виховання громадян шляхом створення умов для покарання винних осіб та їх перевиховання; здійснення правової пропаганди та визначення переваг правомірної поведінки.

4. Компенсації спричиненої порушенням шкоди та відновлення порушених суб’єктивних прав.

5. Запобігання скоєнню правопорушень у майбутньому.

 

24. Види юридичної відповідальності. Заходи юридичної відповідальності

 

Розрізняють такі види юридичної відповідальності:

— карна

— адміністративна

— дисциплінарна

— цивільна

Кримінальна відповідальність застосовується за порушення заборон, передбачених КК України .Діючий КК України встановлює 12 видів покарань до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, які судом можуть бути застосовані: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк

Адміністративна відповідальність застосовується за правопорушення, передбачені законодавством про адміністративні правопорушення. За здійснення адміністративних правопорушень установлюється 7 видів адміністративних стягнень:попередження; штраф; вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові; виправні роботи; адміністративний арешт

Дисциплінарна відповідальність регламентується Кодексом законів про працю України (КЗпП), статутами про дисципліну й інші нормативно-правові акти. Згідно ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни застосовуються наступні стягнення: догана та звільнення.. Звільнення може застосовуватися за найбільш грубі порушення трудової дисципліни, у тому числі: за систематичне невиконання працівником без поважних причин трудових обов’язків; прогул ( в тому числі відсутність на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; поява на роботі в нетверезому виді, у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння; здійснення за місцем роботи розкрадання ( в тому числі дрібного);

Цивільна відповідальність переслідує іншу мету, ніж кримінальна, адміністративна і дисциплінарна. Вона застосовується, насамперед, для відновлення порушених прав громадян, інших облич у випадках невиконання боржниками своїх зобов’язань за договором чи внаслідок заподіяння шкоди. Однак цивільне право знає і каральні санкції. Це конфіскація, штраф і відмовлення в захисті суб’єктивного цивільного права.

 

25. Шлюб: поняття, ознаки, умови та порядок укладання

 

Шлюб – це добровільний союз вільних, рівноправних чоловіка й жінки, який укладається у встановленому законом порядку з метою створення сім’ї.
Відповідно до Конституції України шлюб знаходиться під захистом держави.

Шлюб – це моногамний союз чоловіка і жінки. Шлюб – це, в принципі, союз на все життя, бо його метою є створення сім’ї, народження й виховання дітей, взаємна моральна і матеріальна підтримка.

Шлюб – це союз, який укладається у встановленій державою формі, тобто державні органи, які реєструють його, пред’являють до нього ряд вимог.

Для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку.

Взаємна згода при одруженні передбачає вільне волевиявлення чоловіка і жінки при реєстрації шлюбу, тобто відсутність при цьому будь-якого насильства (фізичного чи психологічного), погроз зі сторони батьків,
інших осіб. Вільне волевиявлення досягається тим, що особи особисто подають заяву про одруження й особисто присутні при реєстрації шлюбу.
Другою умовою укладення шлюбу є досягнення особами шлюбного віку: для чоловіків – 18 років, для жінок – 17. Державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних в містах Рад народних депутатів можуть знижувати шлюбний вік у виняткових випадках, коли між особами фактично вже склалися сімейні стосунки, наступила вагітність, народилася дитина. Обмеження щодо максимального віку для укладення шлюбу наше законодавство не встановлює. Також не має значення і значна різниця у віці осіб, які укладають шлюб.

Крім умов вступу до шлюбу, законодавство передбачає перелік обставин, які є перешкодами для укладення шлюбу.

Зокрема, не допускається укладення шлюбу:

1) між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі (під іншим шлюбом розуміється зареєстрований шлюб і не припинений на момент вступу в другий шлюб);

2) між родичами по прямій висхідній і низхідній лініях (наприклад, бабуся, мати, онук), між повнорідними і неповнорідними братами і сестрами, а також між усиновителями і усиновленими;

3) між особами, якщо хоча б одна з них визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства, тому що ця особа не може розуміти своїх дій і проявляти свідомої волі при укладенні шлюбу.

Особи, які одружуються, повинні бути взаємно обізнані про стан здоров’я один одного.

Особи, які бажають укласти шлюб, подають заяву до державного органу реєстрації актів громадянського стану. Заява подається за місцем проживання однієї з осіб, які бажають взяти шлюб, або за місцем проживання їх батьків. При прийомі заяви орган РАГСу повинен ознайомити осіб, які бажають одружитися, з порядком і умовами реєстрації шлюбу, роз’яснити їм права й обов’язки як майбутньому подружжю і батькам.

Укладення шлюбу відбувається після закінчення місячного строку з часу подання заяви особами, які бажають одружитися, до РАГСу. В окремих випадках на прохання осіб, які одружуються, цей строк, при наявності вагомих причин, може бути скорочений органами РАГСу. Серед вагомих причин можуть бути: наявність спільних дітей, вагітність жінки, що бере шлюб, призов на військову службу, важка хвороба та інші причини, які підтверджуються відповідними документами (медична довідка, свідоцтво про народження дитини та ін.).

У випадку неявки осіб, які подали заяву в орган РАГСу протягом місячного строку, призначеного для реєстрації шлюбу, без попередження причини неявки заява втрачає силу.

Реєстрація шлюбу за бажанням осіб, які одружуються, проводиться в присутності родичів, знайомих. Присутність свідків при укладенні шлюбу необов’язкова.

Реєстрація шлюбу встановлюється як у державних і громадських інтересах, так і з метою охорони особистих і майнових прав та інтересів подружжя і дітей. Права й обов’язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану.

Час виникнення прав і обов’язків у подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах РАГСу.

За наявності законних перешкод для укладення шлюбу орган РАГСу відмовляє в його реєстрації. 

Особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати шлюбний контракт.

Шлюбний контракт – це угода осіб про вирішення спільних питань життя сім’ї. Він укладається до реєстрації шлюбу і набуває чинності з моменту його реєстрації.

Питання, пов’язані з порядком укладання шлюбного контракту, регулює Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 року “Про порядок укладання шлюбного контракту”.

У шлюбному контракті передбачаються майнові права та обов’язки подружжя, зокрема, питання, пов’язані з правом власності на рухоме майно, придбане як до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, отримане в дарунок чи успадковане одним із подружжя, а також питання, пов’язані з утриманням подружжя, та інші. У шлюбному контракті можуть також передбачатись немайнові, моральні чи особисті зобов’язання.

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становища подружжя порівняно із законодавством України.

Шлюбний контракт укладається в нотаріальній формі, за місцем проживання однієї із сторін або за місцем реєстрації шлюбу.

У випадках зниження шлюбного віку відповідно до чинного законодавства укладення шлюбного контракту неповнолітніми проводиться за згодою їх батьків чи інших законних представників.

У самому шлюбному контракті особи можуть передбачити положення про зміну умов контракту. Такі зміни можуть вноситися протягом існування шлюбу за згодою сторін.

При розірванні шлюбу та визнанні його недійсним майнові спори, спори про дітей та інші вирішуються судом на підставі чинного законодавства з урахуванням шлюбного контракту.

Кожен із членів сім’ї, який укладав шлюбний контракт, має право на
судовий захист у разі недотримання іншим з подружжя умов шлюбного контракту.
На сьогодні шлюбні контракти не набули поширення, оскільки діюче законодавство є недосконалим, бо воно встановлює, що умови шлюбного контракту не можуть вийти за рамки Кодексу.

 

26. Припинення та розірвання шлюбу

 

Припинення шлюбу
Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між подружжям, які викликаються настанням певних юридичних фактів. Шлюб припиняється з різних підстав.

Шлюб може припинятися внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного із подружжя. Громадянин може бути оголошений померлим в судовому порядку у випадку, якщо в місці його постійного проживання немає відомостей про нього протягом трьох років, а якщо він пропав безвісти – за обставин, що загрожували смертю (наприклад, обвал) чи які дають підстави передбачити його загибель від нещасного випадку (пожежа) протягом шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти у зв’язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.

У випадку, якщо з’явився той із подружжя, котрий був визнаний померлим, суд скасовує своє попереднє рішення і шлюб вважається відновленим, якщо інший із подружжя не вступив у новий шлюб.

Крім цієї підстави, шлюб може розриватися шляхом розлучення в судовому порядку або через органи РАГСу.

За спільною згодою подружжя, які не мають неповнолітніх дітей і спорів з приводу майна, розірвання шлюбу провадиться в органах РАГСу.

За заявою одного з подружжя в органах РАГСу шлюб може бути розірваний у тих випадках, коли другий з подружжя:

1) визнаний судом безвісти зниклим (якщо протягом одного року за місцем постійного проживання громадянина немає відомостей про нього, він може бути в судовому порядку визнаний безвісти зниклим, і на підставі рішення суду органи РАГСу реєструють розірвання шлюбу);

2) визнаний судом недієздатним внаслідок душевної хвороби або недоумства;

3) засуджений за скоєний злочин до позбавлення волі на строк не менше трьох років.

Основним способом розірвання шлюбу є судовий. У судовому порядку шлюб розривається у таких випадках:

– коли один з подружжя не погоджується на розлучення;

– коли в подружжя є неповнолітні діти;

– коли між подружжям виникають спори щодо майна.

При розгляді справи про розірвання шлюбу суд повинен встановити дійсні мотиви розлучення, з’ясувати фактичні стосунки подружжя і зобов’язаний вживати заходів до їх примирення.

Шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя й збереження сім’ї стали неможливими.

Згідно ч. 2 ст. 38 Кодексу про шлюб та сім’ю України чоловік не має права без згоди дружини порушити справу про розірвання шлюбу під час її вагітності і протягом одного року після народження дитини.

Розірвання шлюбу в судовому порядку
Подружжя, яке має дітей, може подати до суду заяву про розлучення разом із письмовим договором про те, з ким із подружжя будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.
Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу 1 місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання , шлюбу.
Позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений і одним із подружжя.
Але згідно з п. 2 ст. 110 СК позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом 1 року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.
Разом з тим, чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою.
Таке визнання, на нашу думку, має бути письмовим і нотаріально засвідченим.
Один із подружжя має право пред’явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною 1 року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини вилучено із актового запису про народження дитини. Опікун або прокурор мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.
При розгляді справ про розірвання шлюбу суд зобов’язаний всебічно з’ясувати взаємостосунки сторін, дійсні мотиви розірвання шлюбу, вжити заходів до примирення подружжя як при підготовці справи до судового розгляду, так і в судовому засіданні. Суди зобов’язані розглядати справи про розірвання шлюбу, як правило, за участю обох сторін. Тільки їх особиста участь у процесі дає можливість суду всебічно з’ясувати сімейні взаємостосунки, мотиви розірвання шлюбу, дійсні причини розлучення. Розгляд справ за відсутності однієї із сторін іноді призводить до того, що в рішенні наводяться відомості, які ганьблять відсутнього чоловіка (дружину) чи вказується на його (її) непристойну поведінку тоді, як ці обставини матеріалами справи не підтверджуються, а відомі зі слів іншої сторони.
Розгляд справи за відсутності одного з подружжя, який не з’явився, можливий лише у виняткових випадках і за мотивованою постановою суду. При неявці в судове засідання без поважних причин подружжя суд відкладає розгляд справи. А при неявці за повторним викликом суд залишає позов без розгляду, якщо не вважає можливим вирішити справу лише за наявними матеріалами.
Суд з’ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітніх дітей, дітей-інвалідів та інші обставини життя подружжя.
Він постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечать інтересам, що мають істотне значення, одного з них або їхніх дітей.
Одночасно з розірванням шлюбу суд може розглядати спори про те, з ким із батьків повинні проживати неповнолітні діти, а також спори про стягнення аліментів на дітей або чоловіка (дружину), про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю Подружжя. Вказані спори розглядаються в шлюбно-розлучному процесі, якщо про це заявлено прохання одного або обох із подружжя і якщо суд визнає це за необхідне в інтересах захисту неповнолітніх дітей чи непрацездатного чоловіка (дружини).
Суд при відмові в позові про розірвання шлюбу не розглядає в тому ж провадженні інші, заявлені спільно з цим позовом, вимоги подружжя. У такому разі сторони мають право знову пред’явити ці вимоги з дотриманням правил про підсудність.
У рішенні суду має вказуватися, в якому розмірі та з кого стягується державне мито — з одного чи з обох із подружжя. При визначенні розміру державного мита, яке підлягає стягненню з подружжя у разі розірвання шлюбу, суд бере до уваги матеріальне становище кожного з подружжя, а також інші конкретні обставини, зокрема з ким із батьків залишаються проживати неповнолітні діти.
У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

 

27. Майнові права та обов’язки подружжя

 

Крім особистих прав і обов’язків, подружжя мають майнові права та обов’язки.
Майно, нажите подружжям у період шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права щодо такого майна. Подружжя користуються рівними правами на майно і в тому разі, коли один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, здійснював догляд за дітьми, навчався, хворів чи з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Майном, нажитим у період шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого подружжя. Для укладення угод щодо відчуження спільного майна подружжя, що потребують обов’язкового нотаріального посвідчення (наприклад, договір купівлі-продажу будинку), згода іншого з подружжя повинна бути висловлена в письмовій формі.

Подружжя може укладати між собою будь-які майнові угоди, але зміст цих угод не може бути направлений на обмеження майнових прав дружини, чоловіка, дітей.

Майно, яке належало кожному із подружжя до одруження, а також одержане ним у період шлюбу в дарунок або у спадок, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча вони могли б бути придбаними під час шлюбу. Кожен з подружжя самостійно розпоряджається, володіє і користується належним йому роздільним майном.

Згідно зі статтею 32 Кодексу про шлюб і сім’ю України подружжя повинні матеріально підтримувати одне одного, у випадку відмови в такій підтримці той з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, а також дружина в період вагітності і протягом трьох років після народження дитини (у разі, коли дружина перебуває у відпустці по догляду за хворою дитиною, – на весь період відпустки, але не більше як до досягнення дитиною шести років) мають право одержувати кошти на утримання від іншого з подружжя, якщо останній спроможний їх надати.
Це право зберігається і після розірвання шлюбу.
Обов’язки подружжя щодо взаємного утримання не обмежені ніякими строками. Для стягнення коштів на утримання не має значення, коли один з подружжя став непрацездатним – до шлюбу чи під час перебування в шлюбі.

У певних випадках суд може звільнити одного з подружжя від обов’язку утримувати іншого, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги (наприклад, нетривале перебування подружжя в шлюбних відносинах, негідна поведінка в сім’ї того з подружжя, який потребує допомоги та інше).

Право одного з подружжя на утримання припиняється в разі поновлення його працездатності, або якщо він уже не потребує матеріальної допомоги, а також у випадку укладення ним нового шлюбу.

 

28. Особисті права і обов’язки подружжя

 

Особисті і майнові права та обов’язки подружжя
Подружжя, яке перебуває в зареєстрованому шлюбі, набуває особистих і майнових прав та обов’язків.

При укладенні шлюбу подружжя за своїм бажанням обирає прізвище одного з подружжя як їх спільне прізвище, або кожен з подружжя зберігає своє дошлюбне прізвище, або може приєднати до свого прізвища прізвище другого з подружжя. З’єднання прізвищ не допускається, якщо дошлюбне прізвище хоча б одного із подружжя є подвійним.

При розірванні шлюбу питання про прізвище кожен з подружжя вирішує самостійно.

До особистих прав подружжя належить право на спільне вирішення питань життя сім’ї, на вільний вибір професії, занять і місця проживання.

Законодавство гарантує рівні права подружжю при вирішенні будь-яких питань життя сім’ї, які вирішуються подружжям разом, на основі взаємної згоди, повної рівності.

Кожен з подружжя має право вільно обирати місце свого проживання. Це означає, що зміна місця проживання одним із подружжя не тягне за собою обов’язку іншого з подружжя також змінювати місце проживання.

29. Майнові права і обов’язки батьків і дітей

 

Батьки і діти зобов’язані надавати один одному взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу.
Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїхдітей.

Батьки користуються рівними правами та мають рівні обов’язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.

Майнові правовідносини між батьками і дітьми складаються з двох груп: до першої відносяться різноманітні зв’язки батьків і дітей з приводу майна, що знаходиться у сфері володіння сім’ї, до другої – аліментні зобов’язання батьків і дітей. 
За життя батьків діти не мають права на майно батьків, так само і батьки не мають права на майно дітей. Таким чином, батьки мають права на те майно, що належить їм, а саме: можуть його продати, подарувати, не запитуючи згоди дітей. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх особисту відповідальність за свої борги: батьки не відповідають за зобов’язаннями своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не відповідають за зобов’язаннями батьків.

Якщо у неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки керують ним, тобто фактично виконують права і обов’язки власників майна, діючи в інтересах дітей. Проте вони не можуть передавати майно, що належить їх неповнолітнім дітям, іншим особам у власність (дарувати, заповідати).

Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей (неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх), які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов’язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.

Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про батьків і надавати їм матеріальну допомогу. У більшості випадків повнолітні діти добровільно надають своїм батькам матеріальну допомогу. Якщо діти відмовляються добровільно утримувати своїх батьків, то батьки, які потребують допомоги, мають право звернутися до суду із заявою про примусове стягнення аліментів з повнолітніх дітей на своє утримання.

Розмір аліментів на дітей чи батьків визначається судом.


30.Поняття, предмет та метод цивільного права України

 

Цив.право є складовою частиною права в цілому, одна з йо­го галузей. Тому можна сказати, що цив.праву властиві такі риси і характеристики, які властиві праву взагалі. Цив.право — це сукупність норм, тобто правил поведінки, встановлених або визнаних і підтримуваних дер­жавою. Цив.право забезпечує регулювання певної сфери відносин: відносини власності, товарно-грошового обігу, сфери особистого життя громадян, їх творчої та інтелектуальної діяльності.

Отже, цив.право — це сукупність правових норм, які регу­люють майново-вартісні та особисті немайнові відносини на засадах юр.рівності сторін.

Предметом тієї чи іншої галузі права є певне коло суспільних відносин. Предметом цив.права є:

— особисті немайнові відносини;

— майнові відносини;

-відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності.

Особисті немайнові відносини, що становлять предмет цив.права, завжди проявляються у вигляді суб’єктивних цив.прав. Вони виражають не потенційну, а реальну можливість особи бути їх носієм. Ці відносини виникають насамперед з приводу благ, що забезпечують природне існування людини, і благ, що забезпе­чують її соціальне буття.

Майнові відносини — це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого май­на та інших мат.благ від одного суб’єкта до іншого.

За змістом вони поділяються на:

— відносини власності та відносини, що виникають при воло­дінні та (або) користуванні чужим майном;

— відносини, що складаються у сфері товарообігу.

Відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності по­діляються на відносини, що регулюються нормами авторського права, суміжних прав, прав на наукові відкриття, винаходи, корис­ні моделі, промисловий зразок та інші об’єкти творчості.

Метод цивільно-правового регулювання – це сукупність специфічних правових засобів і прийомів впливу на учасників цив.відносин, що хар-ся юр.рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на їх розсуд. Якщо предмет цивільно-правового регулювання відповіає на запитання, які суспільні відносини регулюються цив.правом, то метод цивільно-правового регулювання – на запитання, яким чином відповідні суспільні відносини ним регулюються.

Цивільно-правовий метод хар-ся юр.рівніс­тю сторін, автономністю їх волі та їх майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати хар-р своїх відносин у межах чинного законодавства); особливим способом ви­рішення спорів між учасниками цив.правовідносин; наявніс­тю майнової відповідальності сторін.

Такі риси методу цивільно-правового регулювання в сукупності забезпечують вплив цивільного права на майнові та особисті не­майнові суспільні відносини, які становлять предмет цив.права.

 

31. Обьєкти цивільно-правових відносин

Об’єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб’єкти вступають між собою в зазначені правові відносини.

До цих благ відносять матеріальні предмети та духовні цінності (речі, гроші та цінні папери, ін. майно, майнові права, результати робіт, а також ін. матеріальні і нематеріальні блага).

Речі — це всі предмети матеріального світу, що здатні за­довольняти певні потреби людей і щодо яких можуть вини­кати цивільні права та обов’язки.

Речі поділяються на такі види:

1) засоби виробництва (сировина, паливо, засоби транспорту і зв’язку …) і предмети споживання (продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту …);

2) речі, що перебувають у цивільному обігу, тобто речі, відносно яких відсутня заборона щодо вільної торгівлі;

3) індивідуально визначені і родові (цукор, борошно,…) речі;

4) замінні (родові речі) та незамінні (індивідуально визна­чені речі);

5) споживні (речі, що після споживання перестають існу­вати, продукти харчування …) та неспоживні (речі, що служать упродовж тривалого часу, автомобіль, будинок …);

6) неподільні (речі, які в разі поділу втрачають цільове призначення, телевізор, …) та подільні (хліб, …);

7) головні й належності до них (скрипка і футляр до неї, …);

8) продукція, плоди (плоди фруктових дерев,…) і доходи (результат експлуатації власником пев­ної речі – гроші, …);

9) рухомі (транспортні засоби, …) та нерухомі (будівлі,…);

10) гроші й цінні папери (акції, векселі, …).

До об’єктів цивільних правовідносин відносять і дії осіб, що мають правове значення (напр., дії з відшкодування заподіяних збитків) та відповідні послуги (напр., ремонт автомобіля).

До них слід віднести також результати творчої діяльності, що охороняються законом (наукові та художні твори, відкриття й винаходи, …), інформація (документовані або публічно оголошені відомості про події).

Одним з об’єктів цивільних правових відносин є особисті немайнові блага, до яких належать життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я, ділова репутація, свобода та особиста недотор­канність, сім’я тощо.

 

 

 

32.Суб΄єкти цивільного права, їх загальна характеристика

 

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути держава.
До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб’єктності, тобто їхніх право- та дієздатності.
Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов’язки. Правоздатність громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом.
Обсяг цивільної дієздатності
залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види:
— повна
дієздатність;
— часткова дієздатність;

— мінімальна дієздатність;

— обмежена дієздатність;

— визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття — 18 років. Згідно з чинним законодавством у випадку одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження.
Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам.

Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було внесено на ім’я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися цим вкладом до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (усиновителі чи опікуни).
Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.
Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути
визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. В разі одужання чи значного покращення здоров’я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді.
Правовими ознаками юридичної особи є:
— організаційна єдність;
— наявність відокремленого майна;

— можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;

— здатність самостійно нести майнову відповідальність.

Юридична особа
повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва).
Юридичні особи
наділені цивільною правосуб’єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації.
Цивільна правоздатність юридичної особи визначається
характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою).
Для юридичної особи правосуб’єктність виникає:
— з моменту затвердження статуту або положення;

— з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації;

— з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації.

Юридична особа
утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством. До основних способів утворення юридичних осіб відносять розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.
Правосуб’єктність юридичної особи припиняється:
— з моменту її ліквідації;
— з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання).

В окремих випадках
суб’єктом цивільних правовідносин може бути Україна як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності (надходження у власність, держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежно утримуваного конфіскованого майна тощо).

 

33. Фізчні особи, як суб’єкти цивільного права України

 

Усі суб’єкти цивільних правовідносин мають певні права і виконують певні обов’язки.
Суб’єктами цивільних правовідносин є перш за все громадяни України. Але для того щоб бути суб’єктом цивільних правовідносин, громадяни повинні мати належну правоздатність і дієздатність.

Правоздатність – це здатність особи мати певні цивільні права та обов’язки. Усі громадяни незалежно від віку, стану здоров’я наділені цивільною правоздатністю. Правоздатність виникає в момент народження і припиняється смертю.

Правоздатність у всіх фізичних осіб рівна незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду, характеру занять, місця проживання та інших обставин. Жоден громадянин не може бути позбавлений цивільної правоздатності. Але законодавство України передбачає певні випадки обмеження правоздатності. 

Зміст цивільної правоздатності визначається Цивільним кодексом України, який проголошує, що громадяни відповідно до закону можуть мати майно на основі права власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати право автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та інших результатів інтелектуальної творчості, а також інші майнові та особисті немайнові блага.

Цивільна дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов’язки.

На відміну від правоздатності, яка виникає в момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров’я.

Розрізняють такі види дієздатності:

–повну;

–часткову;

–мінімальну;

–обмежену;

–визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто з 18 років.

Повна дієздатність – це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов’язки.

Якщо закон дозволяє одружитися до досягнення 18-річного віку, то громадянин, який не досяг такого віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження.

Повнолітні особи можуть самостійно вчиняти будь-які цивільно-правові угоди і самостійно відповідають за заподіяну шкоду.

Часткова дієздатність характеризується тим, що за громадянином визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.

Часткову дієздатність мають громадяни віком від 15 до 18 років. Вони мають право учиняти дрібні побутові угоди. Також ці особи можуть розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, здійснювати свої авторські або винахідницькі права на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, права на свої відкриття, право вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, право на володіння, користування і розпорядження майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств. Особи від 15 до 18 років можуть бути членами громадських організацій.

Неповнолітні віком від 15 до 18 років відповідають за заподіяну ними шкоду, якщо вони мають майно чи заробіток. Коли у неповнолітнього віком від 15 до 18 років немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована його батьками або піклувальниками, якщо вони не доведуть, що шкода заподіяна не з їх вини.

Мінімальна дієздатність у осіб, які не досягли 15 років. Ці особи мають право вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади у кредитні установи і розпоряджатися ними. Але якщо вклад був внесений на ім’я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до досягнення 15-річного віку будуть батьки та інші законні представники неповнолітнього.

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, відповідають його батьки (усиновителі) або опікун, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх вини.

Цивільний кодекс України передбачає обмеження дієздатності громадян при настанні певних умов:

а) якщо громадянин зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами;

б) ставить у тяжке матеріальне становище себе та свою сім’ю.

Під зловживанням спиртними напоями (наркотиками) слід розуміти як
систематичне пияцтво, так і надмірне вживання алкоголю (наркотиків).
Обмеження дієздатності можливе, коли внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами особа ставить у тяжке матеріальне становище водночас сім’ю і себе.

Обмеження дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку. Обмежено дієздатній особі суд призначає піклувальника. Обмежено дієздатний громадянин може лише за згодою піклувальника укладати угоди щодо розпорядження майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними.

Обмежено дієздатний громадянин має право укладати дрібні побутові угоди, а також несе цивільну відповідальність за заподіяну шкоду. Обмеження в дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами.

Можливе визнання громадянина недієздатним у судовому порядку, якщо внаслідок душевної хвороби або недоумства громадянин не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Цій особі суд призначає опікуна.

За шкоду, заподіяну недієздатним громадянином, відповідають його опікун або організація, які зобов’язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини.

 

34. Визнання особи безвісно відсутньою: підстави, порядок та наслідки

 

1. У випадку тривалої відсутності фізичної особи за місцем її постійного проживання і невідомості місця її перебування виникає юридична невизначеність, наслідками якої може стати порушення прав інших учасників цивільних відносин. Кредитори цієї особи не мають можливості задовольнити свої вимоги щодо виконання зобов’язань; у невизначеному становищі опиняються суб’єкти, яким дана особа надавала матеріальну допомогу тощо. Не захищені й інтереси самої відсутньої особи, може бути завдана шкода її майну, яке залишено без догляду; можуть зникнути, збанкрутувати або померти її боржники за зобов’язаннями тощо. Для розв’язання цих проблем існують інститути визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення фізичної особи померлою.

2. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою здійснюється за судовим рішенням на підставі встановлення кількох юридичних фактів:

1) відсутність особи в місці її постійного проживання (тобто за місцем реєстрації) протягом тривалого часу;

2) відсутність відомостей про місце знаходження такої особи в місці її постійного проживання і неможливість їх одержання усіма доступними способами;

3) закінчення одного року з моменту одержання останніх відомостей про місце перебування даної особи. Порядок обчислення зазначеного строку залежить від того, чи можливо встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи. Якщо такий день можна встановити (отримання листа; телефонна розмова; від’їзд з місця постійного або тимчасового проживання тощо), початок перебігу річного строку починається з дня, наступного за днем одержання таких відомостей (ст. 253 ЦК). У випадку можливості встановити місяць одержання останніх відомостей про зниклу особу, річний строк починається з першого числа наступного місяця. Якщо і місяць залишається невідомим, цей строк починає спливати з 1 січня наступного року.

В цивільно-правовій доктрині склалося кілька думок про юридичну сутність підстав визнання особи безвісно відсутньою:

1) в основу такого визнання покладається презумпція смерті особи. З таким поглядом важко погодитись, адже в такому випадку усувається межа між визнанням особи безвісно відсутньою і оголошенням її померлою;

2) підставою безвісної відсутності вважається презумпція життя, оскільки немає достатніх даних вважати, що особи немає в живих. Цей погляд уявляється найбільш прийнятним, оскільки особа оголошується безвісно відсутньою для того, щоб усунути невизначеність у регулюванні цивільних відносин, в тому числі і з метою охорони і захисту прав та інтересів самої особи, що зникла. Зокрема, опікун, призначений над майном безвісно відсутнього, має виконувати свої повноваження на його користь до моменту скасування судового рішення або появи особи (ст. 44 ЦК);

3) судом констатується лише факт неможливості вирішення питання про життя або смерть фізичної особи. Очевидно, що судове рішення не має на меті встановлення відсутності наведених юридичних фактів, а, навпаки, має грунтуватись на доведенні низки вищеперерахованих юридичних фактів.

3. Справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою розглядаються в порядку окремого провадження на підставі ст. ст. 246 – 250 ЦПК. У заяві обов’язково має бути обгрунтовано, для якої мети заявникові необхідно визнати особу безвісно відсутньою (ст. 247 ЦПК).

Закон не зобов’язує заінтересованих осіб здійснювати розшук відсутнього. Суддя при підготовці справи до розгляду з’ясовує, які особи можуть надати відомості про відсутнього, а також робить запит до відповідних органів за останнім відомим місцем проживання (міліції, ЖЕО, місцевого самоврядування) і роботи відсутнього про наявність відомостей щодо цієї фізичної особи (ст. 248 ЦПК). Суд розглядає справу за участі заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких суд визнає за потрібне допитати (ч. 1 ст. 249 ЦПК).

4. Ст. 43 ЦК не встановлює переліку правових наслідків визнання особи безвісно відсутньою, проте зміст інших норм цивільного та сімейного законодавства дає можливість виділити такі наслідки, зокрема:

1) нотаріус за останнім місцем проживання такої особи встановлює над її майном опіку. Опікун управляє майном в інтересах особи, яка визнана безвісно відсутньо, в тому числі надає утримання особам, яких був зобов’язаний утримувати безвісно відсутній;

2) чоловік або дружина безвісно відсутнього одержують право розірвати шлюб у спрощеному порядку в органі РАЦС (пункт 1 ч. 1 ст. 107 СК);

3) припиняються зобов’язання, нерозривно пов’язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, зазначені у п. 6 ч. 1 ст. 248, п. 2 ч. 1 ст. 1008 ЦК).

 

35. Оголошення особи померлою: підстави порядок та наслідки

 

Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою 1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.
2. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.
3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.
4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України (1501-06, 1502-06, 1503-06, 1504-06)

таття 47. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою 1. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.
2. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини.
Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

 

36. Поняття та ознаки юридичної особи

 

Юр.особи є одним із видів су’єктів цивільного права. Юр.особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку(ст.80 ЦК), вона наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відвідачем у суді.

Виходячи з цього визначення, можна виділити такі істотні ознаки юр.особи:

1. Організаційна єдність, яка полягає у визначенні цілей і завдань юр.особи, у становленні її внутр. структури, компетенції органів, порядку її функціонування; закріплюється у статуті юр.особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юр.особи публічного права.

2. Майнова відокремленість, яка потрібна не задля формальності, а для досягнення певної мети. Необхідність відокремлення майна створює мат.базу незалежного існування юр.особи.

3. Участь у цив.обігу від власного імені. Від свого імені юр.особа набуває майнові і особисті немайнові права, несе обов’язки, вступає у різноманітні ц-п відносини з іншими суб’єктами цив.права.

4. Результатом майнової відокремленості юр.особи та її участі від свого імені у цив.обсягу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов’язаннями. Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юр.особа самостійно відповідає за своїми забов’язаннями усім належним їй мацном.

5. Реєстрація відповідно вимог чинного законодавства, що полягає у легалізації того чи іншого виду юр.особи з боку держ.огранів, які здійснюють держ.реєстрацію. Тільки з моменту держ.реєстрації організація набуває статусу юр.особи і може бути суб’єктом цив.та інших відносин.

6. Здатністю юр.особи бути позивачем або відповідачем у суді. У цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цив.прав останньої.

Цив.правосуб’єктність юр.особи — її здатність бути суб’єктом цив.відносин, складається з цив.правоздатності і цив.дієздатності.

Цив.правоздатність юр.особи – це її здатність мати цив.права та обов’язки, яка виникає з моменту створення юр.особи і припиняється з дня внесення запису до Єдиного держ.реєстру юр.осіб про припинення її діяльності.Реалізуючи власну правоздатність, юр.особа може укладати будь-які угоди.

Цив.дієздатність юр.особи – це її здатність набувати власними діями цив.права і брати на себе цив.обов’язки. Цив.дієздатність юр.особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до закону інших правових актів і установчих документів.

Для реалізації правосуб’єктності юр.особи важливе значення має її місцезнаходження – місце її держ.реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Для реєстрації правосуб’єктності юр.особи нею можуть створюватися філії та представництва. Вони не визначаються суб’єктами цив.права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юр.особи, частиною якої є філія чи представництво. Власною юр.правоздатністю і правосуб’єктністю вони не наділені.

 

37. Порядок та способи виникнення юр.осіб

 

Для створення юр.особи потрібні насамперед засновники. Засновниками можуть бути: власники майна або уповноважені ними органи, а у передбачених законом випадках – інші особи.

Залежно від того, хто є засновником юр.особи, встановлені такі способи їх створення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний, договірний.

Розорядчий порядок створення юр.особи полягає у тому, що компетентний орган держ.влади або управління приймає рішення (розпорядження) про створення організації – юр.особи – і затверджує її статус чи положення про неї. У розпорядчому порядку створюються держ.юр.особи.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юр.особи зафіксовані в законодавчому акті у вигляді загального дозволу держави. Для створення конкретної юр.особи потрібна відповідно ініціатива її засновників і реєстрація її у відповідному органі. У такому порядку виникають недерж.юр.особи.

Дозвільний порядок створення юр.особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства. Дозвільний порядок застосовується при створенні юр.осіб, діяльність яких пов’язана з грошово-кредитним обігом, здоров’ям громадян, одержанням ними освіти, та в інших, передбачених законодавством випадках.

Договірний порядок створення юр.особи застосовується тоді, коли громадянин або юр.особи добровільно об’єднуються для досягнення певної мети. Свідченням такого об’єднання є належним чином оформлений установчий договір. У такому порядку виникають різні господарські асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств.

Незалежно від порядку створення юр.особи, всі вони повинні мати установчі документи – правову основу своєї діяльності. Установчими документами юр.особи є: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.

Установчий договір юр.особи укладається між її засновниками. В установчих документах повинні зазначатися найменування юр.особи; місце її знаходження; цілі і предмет діяльності; склад і компетенція органів, а також інші відомості, передбачені законодавчими актами про юр.особи.

В установчому договорі засновники зобов’язуються створити юр.особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування, розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договор визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю юр.особи, виходу засновників з її складу. Установчий договір укладається його учасниками, затверджується статут.

Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юр.особи. Після неї наступає реєстраційна стадія, яка бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про держ.реєстрацію юр.особи. Органами, що реєструють юр.особи, є виконкоми районних (міських) рад, а також Міністерство юстиції України.

 

38. Підстави, порядок та способи припинення діяльності юридичних осіб.

 

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються (ст. 38 ЦК України).

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні» ліквідація і реорганізація підприємства здійснюються за рішенням власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи арбітражного суду.

Підприємство ліквідується також у випадках: а) визнання його банкрутом; б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності; в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства; г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених у їх статутах (ч. 2 ст. 39 ЦК України).

Формами припинення юридичних осіб є:

а) ліквідація;

б) реорганізація (ч. 1 ст. 37 ЦК України).

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про підприємства в Україні» ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що її створює власник або уповноважений ним орган, а у разі банкрутства — арбітражний суд. За їхнім рішенням ліквідація може здійснюватись самим підприємством в особі його органу управління. При цьому встановлюються порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заявления претензій кредиторів, який не може бути меншим двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, що здійснює ліквідацію, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки заявления кредиторами претензій. Водночас вживаються заходи зі стягнення дебіторської заборгованості підприємству і виявлення претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи органу, який призначив ліквідаційну комісію.

При реорганізації також відбувається припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об’єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування.

Приєднання — це форма реорганізації, за якої одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою діяльність.

Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи.

Своєрідною формою реорганізації юридичних осіб є їх перетворення. Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи створюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника.

При злитті і поділі юридичних осіб майно (права та обов’язки) переходить до новоутворених юридичних осіб. У разі приєднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст. 37 ЦК України). Правонаступник відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, що припинила своє існування, у повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог кредиторів. При поділі і виділенні правонаступники відповідають за боргами попередника пропорційно до часток одержаного ними майна, зазначених у розподільчому балансі. Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв.

 

39 Правочин: поняття, ознаки та види

 

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків.

Зі змісту правочину можна визначити такі основні його ознаки:

Правочин є юр.фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цив.права та обов’язки.

Правочином є вольова дія суб’єктів цив.права, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків. За цією ознакою правочин відрізняється від юр.вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів.

Правочин – це дія, яка не тільки спрямована на набуття, зміну або припинення цив. прав та обов’язків, а й породжує такий правовий результат. Тому, наприклад, досягнення між сторонами згоди про розірвання договору має наслідком припинення цив.прав та обов’язків між його сторонами; бажання спадкодавця заповідати своє майно визначеному суб’єкту зумовлює виникнення для останнього цив.прав та обов’язків.

Правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цив.права. За цією ознакою вони відрізняються від адміністративних актів, які також спрямовані на виникнення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але видаються компетентними органи держ.влади.

Правочином може бути лише правомірна дія. Відсутність правомірності у вчиненому правочині зумовлює необхідність розгNлядати його як цив.правопорушення, що випливає з системи юр.фактів, де протиправні дії протиставляються діям правомірним.

Під дійсністю правочину слід розуміти його можливість породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цив.права та обов’язки. Для того, щоб правочин був дійсним і породжував ті правові наслідки, яких прагнули досягнути його сторони, необхідна наявність ряду умов.

Класифікація правочинів може здійснюватися за різними критеріями:

1. За кількістю сторін, які вчиняють правочин, вони поділяються на одно-, дво- та багатосторонні. Односторонній правочин – це дія 1 сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення цив. прав і обов’язків. Двосторонній правочин – це договір, для якого хар-не узгоджене волевиявлення 2 сторін. Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь 3 і більше сторін.

2. За хар-ом правовідносин, що виникають на підставі правочину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні. У безвідплатних правочинах обов’язок здійснити мат.витрати має лише 1 із сторін, інша сторона не обмежена будь-якими обов’язками. Відплатні правочини хар-ні наявністю зустрічного еквівалентного надання мат. чи немат.благ.

3. За моментом настання цив.прав та обов’язків правочин поділяється на консенсуальні та реальні. Консенсуальним є правочин, для вчиненння якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Для вчинення реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин вважається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов’язки за ним виникають з моменту її передачі.

4. За значення підстав (мети) правочину для його дійсності правочини поділяються на казуальні та абстрактні. Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави – мети, є казуальними (купівля-продаж). Правочини, для дійсності яких підстава – мета не має значення, є абстрактними, які діють за умов прямої вказівки закону на їх абстрактний хар-р.

5. За майновим інтересом для сторін правочини поділяються на платні і безплатні. У платних правочинах дії сторін пов’язані з майновим інтересом: дії однієї сторони відповідає обов’язок іншоїх вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням майна. В свою чергу, за безплатним правочином зустрічного майнового задоволення сторона не отримує: правочин становить майновий інтерес лише для однієї сторони.

6. Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовними є правочини, в яких винекнення прав та обов’язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть наступити або не наступити у майбутньому. До умовних правочинів закон відносить ті, що вчиняються з відкладальною або скасувальною обставиною. Правояини, що не містять відкладальних і скасувальних умов є безумовними.

7. За строковістю правочини можна поділити на строкові та безстрокові. Строкові хар-ся наявністю строків дії цив.прав та обов’язків сторін (наприклад,договір майнового найму, в якому визначений строк його дії). У безстрокових правочинах не вказується термін чинності правочину (той же договір майнового найму, але укладений на невизначений строк).

 

 

 

 

 

40.Умови дійсності цивільно-правових правочинів.

 

Під умовами дійсності правочину розуміють такі вимоги закону щодо змісту, дієздатності, спрямованості волі та відповідності її волевиявленню, а також форми вираження, яким повинен відповідати вчинений правочин.

Відповідно до ст.203 ЦК правочин для визнання його дійсним має відповідати таким умовам:

Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цив.законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цив.дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення хоча б однієї умови дійсності правочину має наслідком його абсолютну недійсність (нікчемність) або можливість визнання його недійсним судом за позовом заінтересованої особи (оспорюваність).

 

41. Визнання правочинів недійсними та правові наслідки виконання недійсних правочинів.

 

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства.

Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 Цивільного Кодексу України) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 — 3, 5 — 6 ст. 203 ЦК України.

Крім вищезазначеної підстави ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках:

1. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Визнання такого правочину судом недійсним не вимагається, він є недійсним з самого факту його вчинення. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним.

2. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Щодо правових наслідків, то аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо виділити такі групи правових наслідків недійсності правочину:

1.Загальний правовий наслідок недійсності правочину — двостороння реституція (повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а у разі неможливості такого повернення то відшкодування вартості того, що одержано — ч. 1 ст. 216 ЦК).

2.Спеціальні правові наслідки:

відшкодування збитків (правочин, вчинений з малолітнім — ч.4 ст. 221 ЦК);

подвійне відшкодування збитків (правочин, вчинений особою, що обманула — ч.2 ст. 230 ЦК);

відшкодування моральної шкоди (правочин, вчинений з особою, яка знала про стан особи, що була дієздатною, однак у момент вчинення правочину не усвідомлювала значеня своїх дій та/або не могла керувати ними — ч.3 ст. 225 ЦК).

 

42. Види недійсних правочинів

 

Недійсними правочинами є дії суб’єктів цив.права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але не породжують бажання сторонами юр.результатів у наслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону. Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону (з моменту держ.реєстрації; з моменту настання відповідної умови).

Існують такі види недійсних правочинів:

1.Правочини з дефектами суб’єктивного складу. Якщо хоча б однією з сторін правочину виступала особа, яка не досягла 14 р., або якщо правочин виходив за межі дрібного побутового і якщо б було відсутнє схвалення дій малолітньої особи батьками, опікуном, то такий правочин визнається недійсним. Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.

2.Правочин з дефектами волі. Одним із видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву:

Вольову (оцінює те, що відбувається, але не може керувати своїми діями);

Інтелектуальну (не розуміє значення своїх дій, хоча може ними керувати);

Змішану (не розуміє значення своїх дій і не керує ними);

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.

3.Правочин з дефектами форми. Недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Але порушення простої письмової форми все ж має певні негативні наслідки для його сторін. Якщо правочин укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом недійсним. У разі недодержання обов’язкової нотаріальної форми одностороннього правочину (заповіт), такий правочин є нікчемним. Недодержання нотаріальної форми договору має наслідком його нікчемність, настає двостороння реституція.

4.Правочин з дефектами змісту та порядку укладення правочину. Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї особи з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, чку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним. Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція.

 

43. Поняття представництва. Сфера та межі дії представництва.Види представництва

 

Представництво – правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Учасниками відносин представництва є 3 суб’єкти:

1. Особа, яку представляють (якій надано певну цив.дієздатність, яка не досягла повноліття)

2. Представник (фіз.та юр.особа)

3. Третя особа, яку представляє представник.

За змістом правовідносин представництва поділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до представницької діяльності (на підставі договору доручення). До зовнішніх правовідносин у представництві належать правовідносини між представником та третьою особою.

Для того, щоб дії представника створили юр.права і обов’язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, якими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчинити від імені особи, яку він представляє. За своєю сутністю повноваження – це немайнове цив.право, основним елементом якого є право на власні позитивні дії. Проте, як і кожне суб’єктивне право, повноваження включає й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Слід враховувати, що коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва не є обмеженими. Усі юр.дії представник зобов’язаний здійснювати в інтересах особи, яку представляє

Представництво може бути 2 видів: добровільне (договірне) і обов’язкове (законне). Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочин, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добровільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення та довіреності або акта органу юр.особи. різновидом добровільного представництва є комерційне представництво, що грунтується на договорі, складеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. Комерційним представник є особа, чка постійно самостійно виступає представником підприємств при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Обов’язкове представництво існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Воно визначається певними нормативними актами (ЦК,СК). До обов’язкового представництва слід віднести представництво батьками або опікунами осіб, які не мають повної дієздатності. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов’язковому представництві визначається законом.Різновидом обов’язкового представництва є статутне представництво, за яким представниками виступають уповноважені організації, яким їхніми установчими документами надано право представляти інтереси членів цих організацій.

 

44. Поняття довіреності: форми та строки дії довіреності.

 

Довіреність – односторонній правочин, вчинення якого здійснюється діями однієї сторони, тобто особи, яку представляють за довіреністю. За довіреністю здійснюється представництво, яке грунтується на договорі або акті юр.особи. у ній закріплені межі повноважень представника, який створює права та обов’язки безпосередньо для довірителя.

Довіреність – письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Особа, яка видає довіреність, є довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю – довіреним. Довіреність не тотожна договорові доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою для видачі довіреності.

Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім’я однієї або кількох осіб. У виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юр.дії, які мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Це може бути звичайна письмова чи письмова нотаріальна форма. У довіреності має бути зазначена особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), чітко відображена воля останньої на вчинення від її імені представником правочину, вказана дата видачі довіреності, оскільки без неї довіреність є нікчемною. В тексті нотвріально посвідченої довіреності мають бути зазначені місце і дата її складання, прізвище, ім’я та по батькові і місце проживання представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає.

Форми довіреності:

1.Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинитися правочин.

2. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню.

1. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини.

2. Довіреність на одержання зар.плати, стипендії, пенсії, аліментів, поштових кореспонденцій може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається.

Довіреність від імені юр.особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюються печаткою цієї юр.особи. довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі.

Строк дії довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Особа, яка видала довіреність, за вийнятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

 

45. Зобов’язання: поняття, структура та види

 

Зобов’язання – правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана чинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника його обов’язку.

Види зобов’язань:

1. Залежно від підстав виникнення зобов’язання:

Договірні (виникають внаслідок договору);

Недоговірні (позадоговірні) виникають внаслідок одностороннього правочину, або заподіяння шкоди, або внаслідок рятування майна.

Значення такого поділу полягає в тому,що зміст договірних зобов’язань визначається не тільки законом, а насамперед домовленістю їх учасників; зміст недоговірних – грунтується на законі, односторонньому вилевиявленні суб’єкта приватного або публічного права.

2. Залежно від мети (спрямованості):

Регулятивні (змістом є правомірна поведінка, вони можуть регулювати поведінку учасників договору);

Охоронні (виникають внаслідок заподіяння шкоди, або внаслідок безпідставного збагачення, їх метою є захист порушеного інтересу сторін права)

3. За співвідношенням прав і обов’язків:

Односторонні (коли одна сторона має лише права, а інша має лише обов’язки);

Взаємні (зустічні) коли кожна сторона зобов’язання має як комплекс прав так і комплекс обов’язків.

4. Залежно від хар-ру правового зв’язку між учасниками зобов’язання:

Якщо сторони мають лише по одному праву і одному обов’язку, то зобов’язання вважається простим.

Якщо прав і обов’язків у сторін зобов’язання кілька, воно є складним. Так, зобов’язання, що виникли з договору дарування, — прості, а з договору купівлі-продажу – можуть бути як простими, так і складними.

5. Залежно від значення зобов’язань:

Головні (основні) зобов’язання, можуть існувати самостійно (наприклад купівля-продаж)

Додаткові (виникають лише за наявності основного зобов’язання), наприклад, порука.

6. Залежно від пов’язаності зобов’язань з особистістю іх учасників:

Зобов’язання особливого хар-ру ( неприпустима заміна однієї із сторін, і вони припиняються у разі смерті фіз.особи або ліквідації юр.особи, що є їхнім учасником)

Неперсоніфіковані зобов’язання не пов’язані з особистістю боржника або кредитора (в них можлива передача прав і обов’язків у порядку правонаступництва, зміна осіб у зобов’язанні)

7. З точки зору визначеності змісту:

Зобов’язання з визначеним обсягом вимог (точно відомо, виконання яких обов’язків і в якому обсязі може зажадати кредитор від боржника)

Зобов’язання з невизначеним обсягом вимог (обсяг прав і обов’язків встановлюється лише в загальному вигляді.

8. З точки зору визначеності предмета виконання:

Зобов’язання з конкретним предметом виконання мають місце тоді, коли предметом зобов’язання є цілком конкретна поведінка учасників.

Альтернативні зобов’язання означають, що боржник має здійснити для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором.

Факультативні зобов’язання мають місце у випадках, коли боржник зобов’язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це неможливо – має право змінити її виконання іншою дією, що заздалегідь обумовлено угодою сторін.

 

46. Процес ( порядок) укладення договору

 

Договір вважається укладеним, якшо сторони в належній фор­мі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі переговорів, які передують укладенню дого­вору.

Укладення договору як спільного юр.акта його учасни­ків, погодження між ними умов договору відбувається у два етапи:

1) внесення пропозиції однією стороною укласти договір (оферти);

2) прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Загальний порядок укладення договорів регулюється ст.38-650 ЦК. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знахо­дить своє вираження у запропонованому проекті договору, наз. оферmою, а особа, яка з нею звертається — оференmом. Іні­ціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, постачальник, підрядник). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:

в ній мають міститися всі істотні умови майбутнього догово­ру, щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зо­бов’язує;

оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різного роду об’яви, реклами, прайс-листи не можуть визнаватися офер­тою, це лише пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту.

Для укладення договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропози­цію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцеnт. Акцеп­тантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта.

Акцепт повинен бути повним і безумовним. Якщо сторона по­годжується в цілому з пропозицією, але бажає внести в умови до­говору деякі корективи, скажімо зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати автомобільним транспортом, не покварталь­но, а помісячно, то така відповідь не є акцептом, а є новою офертою.

Вимоги щодо форми договору відповідають загальним правилам щодо вчинення правочинів. Договір може укладатись в усній, пись­мовій формі чи завдяки вчиненню конклюдентних дій. Договір мо­же бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми до­говору не встановлені законом. Слід зазначити, що загальне прави­ло вимагає укладення договору між юр.особами та між юр.і фіз.особою в письмовій формі. Виняток станов­лять договори, що виконуються одночасно з укладенням договору. Договір може бути укладений як через складання єдиного докумен­та, так і через обмін листами, факсовими повідомленнями, телегра­мами та іншим, підписаними тією особою, від якої вони надійшли.

 

47.Загальні умови виконання цивільних зобов’язань.

 

В проекті ЦК України (ст. 550) загальні умови виконання зобов’язань формулюються так: зобов’язання має виконуватися належним чином відповідна до умов договору та вимог закону, інших правових актів, а за відсутністю таких — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Отже, зобов’язання має бути виконано не тільки в натурі, а й реально, тобто в такому вигляді, як це випливає з відповідної підстави виникнення зобов’язання (договору, адміністративного акта), або відповідно до вимог, що звичайно ставляться. При цьому спеціально підкреслено ще дві обставини, а саме: при виконанні зобов’язання можуть застосовуватися звичаї ділового обороту; виконання зобов’язання має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оціночні категорії набувають у сучасному цивільному праві особливого значення. Вони розглядаються як найважливіші критерії, за допомогою яких може визначатися принцип належного виконання зобов’язання. Не припускається одностороння відмова від виконання зобов’язання або його одностороння зміна, за винятком випадків; передбачених угодою сторін або вказаних безпосередньо в законі.

 

48. Способи забезпечення виконання зобов’язань

 

Зобов’язання є правовідносинами, тому вони охороняються засобами примусового хар-ру. Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

1. Неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник зобов’язаний передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Формами неустойки є шграф і пеня. Штраф – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного аюо неналежно виконаного зобов’язання. Пеня – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Сплата неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі, а кредитора, отримавши неустойку, не позбавляється права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань.

2. Порука – це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання або неналежне виконання боржником його зобов’язання перед кредитором. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором іншої особи за належне виконання нею свого обов’язку. До поручителя, який виконав зобов’язання, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Боржник, який виконав забеспечене порукою зобов’язання, має негайно повідомити про це поручителя.

3. Гарантія являє собою зобов’язання, за яким одна організація (гарант) зобов’язується нести майнову відповідальність перед кредитором за належне виконання зобов’язання боржником. При гарантії беруть участь 3 особи: кредитор, боржник і гарант. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, і діє протягом строку на який вона видана. Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Гарант має право відмовити кредиторові у задоволенні його вимоги, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії. Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на чку видано гарантію.

4. Під заставою розуміється як безпосередня передача, так і інше виділення боржником певного свого майна кредитору для забезпечення таким чином взятих зобов’язань, гарантування можливості задоволення кредитором своєї вимоги за рахунок цього майна, переважно перед іншими кредиторами. Предметом застави може бути будь-яке майно, відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Існують 2 види застав: іпотека – застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця; заклад – застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя (3 особи).

Особливість притримання як виду забезпечення виконання зобов’язання, полягає у тому, що кредитору надане право утримувати річ боржника до виконання останнім зобов’язання.

49. Поняття та способи припинення цив. зобов’язань

 

Припинення зобов’язання означає, що учасники зобов’язань втратили свої права та обов’язки за зобов’язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не зобов’язаний виконувати. Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов’язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених законом.

Найчастіше зобов’язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Зобов’язання припиняються за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного. Розмір, строки і порядок передавання відпустного встановлюється сторонами. Зобов’язання припиняються зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.

Зобов’язання припиняються за домовленістю сторін про первісного зобов’язання новим між тими самими сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов’язання, пов’язані з первісним зобов’язнням, якщо інше не встановлено договором. Зобов’язання припиняються внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав 3 осіб щодо майна кредитора.

Зобов’язання припиняються поєднанням боржника і кредитора в одній особі, тому що не можливо бути зобов’язаний перед самим собою. Зобов’язання припиняються неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає.

Зобов’язання припиняється смертю фіз.особи або ліквідацією юр.особи. за загальним правилом смерть кредитора або боржника не тягне за собою припинення зобов’язання, бо права і обов’язки померлого переходять до його спадкоємців. Зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути переведено без особистої участі боржника або в інший спосіб нерозривно пов’язаний з особою боржника і смертю кредитора, якщо виконання призначено особисто для нього. Ліквідація юр.особи також спричиняє припинення її зобов’язань. Всі вимоги кредиторів, незалежно від настання строків за цими вимогами, задовольняються ліквідатором за рахунок майна відповідної юр.особи у порядку черги.

 

50.Поняття, підстави та умови цив.-правової від-ті

 

Цивільно-правова відповідальність – санкції, що застосовуються у вигляді покладення на нього додаткових ц-п обов’язків або позбавлення належного йому суб’єктивного цивільного права. Ц-п від-ть є негативним для порушника наслідком вчинення ним правопорушення. Правовою підставою застосування до правопорушника цив.від-ті є норма права, тобто закон. Фактичною підставою для застосування міри цив.від-ті є скоєння цив.правопорушення.

Ц-п від-ть може мати місце за наявності складу правопорушення. Саме склад цив.правопорушення є тим юр.фактом, який породжує правовідносини між правопорушниками і потерпілим й створює певні претензії потерпілого та обов’язки порушника відшкодувати шкоду, заподіяну протиправними діями.

Окремі частини ц-п порушення прийнято наз. умовами ц-п від-ті. Підстава настає за наявності таких умов:

Протиправна поведінка (дії чи бездіяльності) осби;

Шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

Причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою;

Вини особи, яка заподіяла шкоду.

Перші 3 умови – протиправність, шкода, причинний зв’язок є об’єктивними і належать до такого елемента складу правопорушення, як об’єктивна сторона, а четверта – вина є суб’єктивною підставою ц-п від-ті і належить до суб’єктивної сторони у складі правопорушення. Серед умов від-ті можна виокремити загальні умови ц-п від-ті, які властиві більшості випадків притягнення до від-ті, а також спеціальні умови, які властиві лише окремим випадкам або видам правопорушення.

Протиправна поведінка – це поведінка відповідальної особи, що не відповідає вимогам закону, договору, яка тягне за собою порушення (зменшення, обмеження) майнових прав (благ) і законних інтересів іншої особи, дістала вираження у невикоананні чи неналежному виконанні договірного зобов’язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров’ю чи майну іншої особи.

Шкода – це зменшення або знищення суб’єктивного цив.права чи охоронюваного законодавстов блага. Шкода є другою неодмінною умовою ц-п від-ті у формі відшкодування збитків. Залежно від об’єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду. Одним із способів відшкодування майнової шкоди є відшкодування збитків. Моральна (немайнова) шкода – це такі наслідки правопорушення, які не мають економ.змісту і вартості форми.

Причинний зв’язок – це об’єктивно існуючий зв’язок між протиправною поведінкою правопорушеника і шкодою, якої зазнала потерпіла сторона. Доказ наявності причинного зв’язку є обов’язком кредитора. Якщо немає шкоди, немає необхідності доказувати існування причинного зв’язку.

Вина – це певне психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідку. Особливістю ц-п від-ті є те, що вона може настати і без вини.

 

51 Збитки поняття та їх структура

Збитками в широкому розумінні вважають грошовий вираз зменшення або втрати (загибелі) певного майнового блага. Існують також економічні й соціологічні визначення збитків, які ми в даній статті не наводитимемо.

Частина 2 ст. 203 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 р. (далі – ЦК УРСР) встановлює, що збитками є витрати, здійснені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби боржник виконав зобов’язання. Як бачимо, чинний ЦК надає поняттю збитків майнового забарвлення. Цей нормативно-правовий акт характеризує збитки в загальних рисах і не розкриває поняття витрат кредитора, пошкодження або втрати його майна, не одержаних доходів. На практиці це породжує проблеми для сторін у доказуванні правильності розуміння цих понять і сум, що підлягають стягненню з винної сторони.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК) містить дещо нові положення про збитки як один із способів захисту цивільних прав та інтересів. Стаття 22 ЦК відзначає, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. При цьому збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала в зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Як бачимо, новий ЦК дещо видозмінив формулювання поняття збитків, але по суті види збитків співпадають.

Закріплений також принцип відшкодування збитків у повному обсязі, якщо договір або закон не передбачають відшкодування в меншому або більшому розмірі. Все це дозволить сторонам, а також їх юристам, самостійно визначати взаємні збитки, коригувати їх розмір у потрібний бік.

Крім того, на вимогу особи, якій завдано шкоди, а також відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб. Зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того самого роду та тієї самої якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Однією з проблем, що виникне 1 січня 2004 р., є наявність суперечностей у положеннях про збитки Цивільного та Господарського кодексів України від 16 січня 2003 р. (далі – ГК). Річ у тім, що ГК передбачає інший, розширений та більш деталізований склад збитків.

Стаття 225 ГК до складу збитків відносить не лише вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, додаткові витрати потерпілої сторони, не одержаний прибуток, а й додатково матеріальну компенсацію моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Згідно з нормами ГК до додаткових витрат належать штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо, понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною. Взагалі ГК припускає наявність багатьох виключень і деталізуючих положень порівняно з ЦК, зокрема:

можливість закріплення в законі щодо окремих видів господарських зобов’язань обмеженої відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язань;

інші вимоги до ціни, що враховується при відшкодуванні збитків;

можливість для сторін за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню (в твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання сторонами);

можливість встановлення Кабінетом Міністрів України методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання.

самостійне визначення відшкодування збитків у внутрішньогосподарських відносинах, тобто в межах одного підприємства;

порядок і умови відшкодування збитків.

Відмінності між положеннями обох кодексів негативно впливати на практику правозастосування. І поки що важко уявити як ці проблеми вирішуватимуться.

 

52..Види цив.-правової від-ті

 

Поділ ц-п від-ті на види може відбуватися за різноманітними критеріями залежно від того, з якою метою такий поділ здійснюється. За підставами виникнення прав та обов’язків, за порушення яких встановлено від-ть, вона поділяється на договірну і позадоговірну.

Договірна від-ть наступає у разі порушення договірного зобов’язання. Договірною вважається від-ть у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдптку або позбавлення суб’єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, яке виникло з договору. Позадоговірною (недоговірною) є від-ть, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між нимидоговірних відносин. Така від-ть настає за порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків.

Часткова, солідарна і субсидіарна від-ть має значення і застосовується тоді, коли правопорушення скоєне кількома особами. Часткова від-ть передбачає, що кожний з боржників несе перед кредитором від-ть тільки у тій частині, яка припадає на нього відповідно до закону або договору. Субсидіарна від-ть настає тоді, коли в зобов’язанні беруть участь 2 боржника, один з яких основний, а інший – додатковий (субсидіарний). Така від-ть може випливати із закону, інших правових актів, умов договору. Основна мета встановлення такого виду від-ті – посилення гарантій забезпечення права кредитора на відшкодування заподіяної йому шкоди за рахунок інших осіб, які в основному зобов’язані безпосередньої участі не беруть. Солідарна від-ть дозволяє кредитору притягнути до від-ті будь-кого з боржників у повному обсязі або яастково, дає кредитору додаткові гарантії щодо завданої шкоди та її відшкодування, дає можливість звернутися з вимогою про стягнення до будь-кого з боржників, у кого є достатньо майна для задоволення вимог.

Одним з основних принципів ц-п від-ті є принцип повного відшкодування заподіяної правопорушення шкоди, відповідно до якого майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фіз.та юр.особи, а також шкода, завдана майну фіз.та юр. Особи, відшкодовується у повному обсязі особою, чка її завдала. Допускається обмеження (зменшення) розміру від-ті правопорушника, якщо:

1. Доказана вина обох сторін у невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання;

2. Кредитор навмисно чи необачно сприяв збільшенню розміру збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення;

3. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фіз.особою, залежно від її мат.становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.

Угода про обмеження від-ті договором, якщо в законі передбачено інше, вважається нікчемною. Підвищена від-ть наступає на умовах і в обсязі, передбачених законом, тобто закон передбачає, що в тих чи інших випадках розмір відшкодування шкоди може бути збільшено.

 

53. Поняття, предмет та метод трудового права України

 

Трудове право – це галузь права, що являє собою систему правових норм (правил поведінки), встановлених і охоронюваних державою, які регулюють суспільно-трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, органів незалежно від форм власності, виду діяльності, галузевої незалежності і закріпленості суспільної організації праці.

Предмет труд.права — комплекс суспільних відносин, основу якого складають труд.відносини, що виникають у результаті укла­дення труд.договору, і до якого входять також відносини, які тісно пов’язані з труд.відносинами та існують для за­безпечення функціонування останніх. Такими є: відносини працевлаштування; відносини з приводу навчання на виробни­цтві, підвищення кваліфікації і перекваліфікації; відносини щодо вирішення труд.спорів та відносини соц.партнерства і встановлення умов праці.

Всі правові відносини, що становлять предмет труд.права, утворюють складну систему, в якій виокремлюється си­стема індивідуальних відносин труд.найму і система ко­лективних суспільно-правових відносин. Індивідуальні труд.відносини хар-ся безпо­середнім зв’язком між працівником і роботодавцем. Головна їх мета — виконання працівником певної труд.функції. Ко­лективні суспільно-правові відносини покликані обслуговува­ти відносини найманих працівників і роботодавців. Тобто, змістом цих відносин є процес праці, а не кінцевий результат (як у цив.праві).

Метод труд.права полягає у комплексному поєднанні централізованого (імперативного) та децентралізованого (автономного) правового регулювання труд.та тісно пов’язаних з ними відносин на основі координації дій суб’єктів правовідносин, локального правовстановлення та можливості застосування спеціальних юр.санкцій    для забезпечення належного виконання учасниками цих правовідносин своїх прав та обов’язків.

Залежно від специфіки суспільних відносин, які регламентуються в теоріі права, прийнято виділяти 2 методи правового регулювання:

1)метод децентралізованого, автономного регулювання, який грунтується на координації цілей та інтересів сторін суспільних відносин і застосовується для регламентації відносин грамадянського суспільства, у яких суб’єкти задовольняють найперше свої приватні інтереси, тобто у сфері галузей приватноправового хар-ру;

2)метод централізованого, імперативного регулювання, що грунтується на відносинах субординації учасників суспільних відносин і використовується у публічно-правових галузях (конс­титуційному, адміністративному, кримінальному праві).

 

54. Поняття, умови та види трудового договору

 

Труд.договір є основним інститутом в системі труд.права. Він розглядається також як підстава виникнення труд.правовідносин і водночас як форма залучення до праці. Тру­д.договір широко використовується в усіх країнах з ринко­вою економікою для найму робочої сили.

Труд.договір – угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим н6им органом чи фіз.особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, цизначеною цією угодою з підляганням внутрішнього труд.розпорядженню, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фіз.особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітню плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачених законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Права і обов’язки сторін, що складають зміст труд.дого­вору і які ще наз.його умовами, встановлюються за вза­ємною згодою працівника і роботодавця. Проте розрізняють і та:кі умови трудового договору, що визначені законодавством.

В юр.літ-рі умови, які вже встановлені законо­давством про працю, наз. похідними. Вони не потре­бують додаткового закріплення в труд.договорі і встанов­люють, наприклад, мінімальний розмір заробітної плати, мінімальну тривалість щорічної відпустки, максимальну три­валість робочого часу тощо. Умови, які визначаються сторона­ми, наз. безпосередніми. Безпосередні умови поділяють­ся на необхідні (обов’язкові) і додаткові (факультативні). Перші — це такі умови, які по­винні бути обов’язково відображені у труд.договорі. Без них труд.договір не можна укласти взагалі. Факультативні ж умови можуть і не включатися до змісту труд.договору, тобто його можна укласти і за відсутності таких умов. Однак, як­що у процесі переговорів при укладенні труд.договору сто­рони визнали за потрібне узгодити також і факультативні умо­ви, то їх значимість для конкретного договору стає такою ж, як і обов’язкових умов. Недосягнення згоди сторонами за обов’яз­ковими і додатковими умовами має одні і ті ж правові наслід­ки — договір не укладається.

Обов’язковою вважається домовленість про сам факт прий­няття на роботу, про місце роботи, про встановлення труд. функції, про розмір оплати праці, про час початку роботи, про термін дії труд.договору.

Під місцем роботи розуміється певне підприємство, устано­ва, організація, яке розташоване власній місцевості й нале­жать власнику. У труд.договорі може бути конкретизо­ваний певний підрозділ, філія, відділ підприємства, чи інше робоче місце, де працівник безпосередньо буде виконувати труд.функцію.

Під труд.функцією розуміється робота, яку виконува­тиме працівник, коло його труд.повноважень і обов’язків. Труд.функція визначається шляхом встанов­лення в труд.договорі професії, спеціальності, кваліфікації для робітника і посади для службовця.

Професія є широкою сферою труд.діяльності, що відтворює галузевий або родовий поділ праці, в якій працівник може застосовувати свої труд.здібності відповідно до наявних у нього знань, навичок та вміння. Ви­конання роботи певної професії вимагає спеціалізації про­фесійних навичок або знань за визначеним профілем (вчитель, лікар, водій). Тому виконувана робота однієї професії може мати різні спеціальності.

Спеціальність є частиною труд.діяльності і межах пев­ної професії, що найбільш глибоко та всебічно опанована працівником. Спеціальність є основною ознакою, що хар-є труд.функцію працівника, оскільки вона містить у собі спеціалізацію працюючих за професіями із специфікою роботи в умовах певного виду діяльності (вчитель фізики, лікар-терапевт, водій автомобіля, слюсар-сантехнік).

Але для визначення конкретної роботи, яку буде виконува­ти працівник, необхідно враховувати також кваліфікацію працівника. Кваліфікація — це рівень теоретичних та практич­них знань, вмінь, навичок за відповідною професією та спеціальністю, який відповідає теоретичному розряду, класу, категорії, науковому ступеню тощо (токар третьо­го розряду, водій першого класу).

В труд.договорі сторонами є працівник і роботода­вець. Згідно з таким договором громадянин (працівник) підпорядковується внутрішньому труд.розпорядку і виконує роботу під керівництвом другої сторони (роботодавця), яка взяла на себе зобов’язання організовувати працю, створити на­лежні умови працівнику і має право давати відповідні вказівки щодо послідовності проведення робіт.

 

55. Порядок укладення трудового договору. Документи, необхідні при прийнятті на роботу

 

Трудовий договір — це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації, або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації, або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Сторонами трудового договору є, з однієї сторони — власник підприємства і, з другої сторони — працівник, який поступає на роботу.

У трудовій угоді обов’язково визначають місце роботи, посаду, за якою буде працювати працівник, заробітну плату, а також інші умови праці.

Згідно ст.24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі.

Додержання письмової форми є обов’язковим:

при організованому наборі працівників;

при укладені трудового договору про роботу з особливими природними, географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я;

при укладенні контракту;

коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі;

при укладенні трудового договору з неповнолітнім (ст.87 КЗпП України).

при укладенні трудового договору з фізичною особою;

в інших випадках, непередбачених законом.

Трудовий договір після його укладання оформляється наказом про прийняття на роботу.

При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт, або інший документ, що засвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, непередбачених законом, — також документ про освіту (про його спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи.

Забороняється укладання трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота, протипоказана за станом здоров’я.

Якщо на роботу, в порядку винятку, поступає особа віком до 16 років (ст.188 КЗпП) і вона немає паспорта, то така особа подає замість паспорта свідоцтво про народження.

Якщо на роботу поступає особа вперше і, зрозуміло вона не має трудової книжки, то вона подає довідку з житлово-експлуатаційного управління, або місцевого органу влади про останнє заняття.

Згідно ст.25 КЗпП України, при укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.

Згідно з ст.24 КЗпП України, у разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою, фізична особа повинна в тижневий строк, з моменту фактичного допущення працівника до роботи, зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання.

Трудове законодавство встановлює строки трудового договору.

Згідно ст.23 КЗпП України, трудовий договір може бути укладений:

1) безстроковим, що укладається на невизначений строк;

2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Згідно ст.26 КЗпП України, при укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається.

Умова про випробування повинна бути оговорена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу.Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу:

а) на осіб, які не досягли вісімнадцяти років;

б) на молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховничих закладів;

в) на молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів;

г) на осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;

д) на інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи.

Ст.27 КЗпП України визначає строки випробування при прийнятті на роботу. Зокрема, вказана норма закону вказує, що строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, — шести місяців.

Строки випробовування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця.

Якщо працівник в період випробовування був відсутній на роботі і у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, або з інших поважних причин, строк випробовування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній.

Про результати випробування при прийнятті на роботу і про правові наслідки його говориться в ст.28 КЗпП України.

Зокрема, коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах.

Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, власник, або уповноважений ним орган, протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір.

Після укладання трудового договору, до початку роботи, власник, або уповноважений ним орган, зобов’язані роз’яснити працівникові його правила і обов’язки, проінформувати про умови його праці, його права та пільги і компенсації за роботу згідно з чинним законодавством і колективним договором. Крім цього, його зобов’язані ознайомити з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором, визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами, а також провести з ним інструктаж з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

 

56. Види змін умов труд.договору

 

Труд.законодавство України гарантує працівникові до­тримання тих умов труд.договору, які були обумовлені при його укладенні. Змінювати умови труд.договору сто­рони можуть за взаємною згодою.

Працівник повинен виконувати роботу доручену йому за труд.договором, особисто і за загальним правилом не має права передоручати її виконання іншій особі. Роботодавець не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обу­мовленої труд.договором. Але в процесі роботи можуть виникати певні обставини, які потребують зміни умов труд.договору. Ініціатива про зміну умов труд.договору може надходити як від роботодавця, так і від працівника .

Законодавство передбачає такі види зміни умов труд.договору:

переведення на іншу роботу;

переміщення на інше робоче місце;

зміна істотних умов праці.

Переведення на іншу роботу — це доручення працівникові виконання роботи, не обумовленої в необхідних умовах труд.договору, тобто такої, яка не відповідає чи то його спеціальності, чи кваліфікації, чи посаді, або роботи, при ви­конанні якої змінюється обсяг чи хар-р обов’язків, розмір заробітної плати, місцевість та інші істотні умови.

Переведення на іншу роботу можна класифікувати за таки­ми ознаками: строки; місце; джерело надходження ініціативи; мета; причина.

В залежності від строку переведення поділяються на постійні і тимчасові. За місцем виконання роботи поділяються на: переведення в межах одного підприємства, установи, ор­ганізації для виконання іншої роботи, не обумовленої труд.договором; переведення на інше підприємство, установу, ор­ганізацію , тій же місцевості і переведення в іншу місцевість, в тому числі разом з підприємством, установою, організацією. В залежності від джерела надходження ініціативи, переведен­ня може бути: з ініціативи роботодавця; з ініціативи працівни­ка; з ініціативи третіх осіб.

Зміна робочого місця працівника за чинними тепер правилами не вважається переведенням на іншу роботу, а тому допускається без його згоди і наз.переміщенням на інше робоче місце.

У зв’язку із змінами в організації вир-ва і праці допускається зміна істотних умов праці, систем і розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встанов­лення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад.

Прикладом зміни в організації вир-ва і праці можуть бути: раціоналізація робочих місць, введення нових форм праці, впровадження передових методів, технологій, переведення працівника на контрактну форму труд.договору та інше.

У випадку, коли такі зміни в організації вир-ва і праці мають місце, роботодавець має право змінювати істотні умови праці без згоди працівника. Про майбутні зміни в ор­ганізації вир-ва і праці та пов’язані з цим зміни істот­них умов праці роботодавець зобов’ язаний попередити працівника не пізніше ніж за 2 місяці. Таке попередження по суті є пропозицією працівникові продовжувати роботу після того, як роботодавець з додержанням встановленого строку змінить істотні умови праці. Працівник може цю про­позицію прийняти і продовжувати роботу при змінених істот­них умовах праці, а може відмовитись від продовження робо­ти.

 

57. Загальні підстави припинення труд.договору

 

Під поняттям «припинення трудового договору» ро­зуміється закінчення дії труд.договору в будь-яких ви­падках. Воно включає розірвання труд.договору, закінчення строку його дії чи інший юр.факт.

Труд.договір може бути припинений тільки з підстав та в порядку, визначених законодавством про працю.

Підставами для припинення труд.договору згідно ст. 36 КЗпП є:

угода сторін;

закінчення зазначеного строку, встановленого за згодою сторін, та закінчення дії договору, укладеного на час вико­нання певної роботи, крім випадків, коли труд.відноси­ни фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх при­пинення;

призов або вступ працівника на військову службу;

розірвання труд.договору з ініціативи працівника, з ініціативи роботодавця або на вимогу профспілкового органу;

переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на ви­борну посаду;

відмова працівника від переведення в іншу місцевість ра­зом з підприємством, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’ язку із зміною істотних умов праці;

набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстроч­ки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем постійної роботи або іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

підстави, передбачені контрактом;

Крім вказаних підставами для припинення є:

незадовільний результат випробування, обумовленого при прийнятті на роботу;

вимога батьків або інших осіб про розірвання труд.до­говору з неповнолітнім працівником, коли продовження чин­ності труд.договору загрожує здоров’ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси;

з працівником, який працює за сумісництвом, труд.до­говір може бути розірваний в разі прийняття на його місце іншого працівника, який не є сумісником.

Підставами для розірвання труд.договору також мо­жуть бути порушення правил прийняття на роботу:

а) осіб, прийнятих на роботу з порушенням правил про об­меження спільної роботи родичів;

б) осіб, позбавлених за вироком суду (чи законом) права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

в) жінок і неповнолітніх, прийнятих на роботу, яка їм забо­ронена законом за мотивами охорони здоров’я;

г) осіб, прийнятих на роботу за сумісництвом з порушенням правил про обмеження сумісництва.

Зміна підпорядкованості підприємства, установи, ор­ганізації, зміна власника підприємства, а також його реор­ганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворен­ня) не є підставою припинення труд.договору.

 

 

 

58. Розірвання труд.договору з ініціативи працівника

 

Найчастіше в практиці має місце звільнення працівника за його власним бажанням. Працівник має право розірвати тру­довий договір, укладений на невизначений строк, попередив­ши про це роботодавця письмово (у заяві) за два тижні.

Право на розірвання труд.договору за власним бажан­ням належить усім без винятку працівникам, незалежно від посад, які вони обіймають.

У заяві про намір звільнення працівник не зобов’язаний вказувати причини звільнення. Заява про звільнення може бу­ти подана як у період роботи, враховуючи і час випробування, так і при відсутності на роботі, наприклад у період відпустки чи тимчасової непрацездатності.

Останнім днем роботи, тобто днем звільнення при розірванні труд.договору за ініціативою працівника, є той же день тижня, у який працівник попередив про це робо­тодавця письмово.

Працівник має право у визначений строк розірвати труд.договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про працю, умови колективного догово­ру чи труд.договору. При цьому роботодавець згідно ст. 44 КЗпП зобов’язаний виплатити працівникові вихідну допомогу в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Після закінчення строку попередження про звільнення за власним бажанням працівник має право припинити роботу. У цьому випадку труд.договір вважається розірваним з моменту припинення роботи, а не з дня видання роботодавцем наказу про звільнення.

На відміну від вільного розірвання труд.договору на невизначений строк, строковий труд.договір згідно ст. 39 КЗпП може бути розірваний на вимогу працівника лише за на­явності для цього поважних причин:

хвороби чи інвалідності працівника, що перешкоджають продовженню ним роботи згідно з трудовим договором;

порушення роботодавцем законодавства про працю, колек­тивного чи труд.договору;

за наявності інших поважних причин, зазначених у статті 38 КЗпП, які дають право працівнику на звільнення у виз­начений ним строк до закінчення двотижневого строку після попередження про звільнення у зв’язку з немож­ливістю продовжувати роботу.

Залишення працівником роботи за строковим договором без поважних причин вважається порушенням труд.обов’язків і може потягти звільнення, але вже з ініціативи ро­ботодавця. Існують певні особливості щодо дострокового розірвання з ініціативи працівника сезонних і тимчасових до­говорів. Так, сезонний і тимчасовий працівник мають право достроково розірвати труд.договір, попередивши про це роботодавця за три дні.

Якщо роботодавець не видає наказ і не бажає звільняти працівника з роботи, працівник може звернутись до органу по розгляду труд.спорів з вимогою про дострокове розірван­ня строкового труд.договору.

 

59. Розірвання труд.договору з ініціативи власника

 

Власник або уповноважений ним орган, на відміну від працівника, позбавлений права на свій розсуд розірвати труд.договір.

Труд.договір, укладений на невизначений строк, а та­кож строковий труд.договір, до закінчення терміну мо­жуть бути розірвані з ініціативи власника або уповноважено­го ним органу лише за підстав, визначених законом і з дотри­манням визначеного в законі порядку.

Загальні підстави розірвання труд.договору з ініціати­ви власника або уповноваженого ним органу передбачені у статті 40 КЗпП. Такими підставами є:

зміна в організації вир-ва та праці, в тому числі ліквідація, реорганізація, банкрутство або пере­профілювання підприємства, установи, організації, ско­рочення чисельності або штату працівників;

виявлена невідповідність працівника посаді яку він обіймає, або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації чи стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи;

систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього труд.дого­вором або правилами внутрішнього розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувались заходи дис­циплінарного чи громадського стягнення;

прогул (в тому числі відсутність більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

відсутність на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо зако­нодавством не встановлений триваліший термін збере­ження місця роботи (посади) при певному захворюванні (наприклад, при захворюванні на туберкульоз). За працівниками, які втратили працездатність у зв’яз­ку з трудовим каліцтвом або професійним захворюван­ням, місце роботи (посади) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

поновлення на роботі працівника, який раніше викону­вав цю роботу;

поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотич­ного або токсичного сп’яніння;

вчинення за місцем роботи розкрадання держ.або громадського майна.

Крім загальних підстав, труд.договір з ініціативи роботодавця може бути розірваний та­кож у випадках:

одноразового грубого порушення труд.обов’язків керівним працівником, а також посадовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєні персональні звання і посадовими особами державної контpoльнo-ревізійної служби та органів держ.контролю за цінами;

винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповнова­женого ним органу;

вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи.

Ці підстави вважаються додатковими. Вони можуть бути застосовані лише до певних категорій працівників.

 

60. Робочий час: поняття та види

Робочий час — встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутр. трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої тру­дові обов’язки.

Конституція України передбачає, що працівнико­ві гарантується встановлена законом тривалість робочого часу, держава встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Робочий час поділяється на види( нормальний, скорочений і неповний робочий час).

Відповідно до КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Норма робочого часу — це встановлена законом, колек­тивним або трудовим договором для даного працівника три­валість його робочого часу за певний календарний період —день, тиждень, місяць. Робочий день —тривалість робочого часу в годинах і хвилинах протягом доби. Робочий тиждень —тривалість робочого часу протягом календарного тижня. Звичайно засто­совуються 2 види робочого тижня: 5-денний(з 2 ви­хідними днями)і 6-денний(з 1 вихідним днем). Рішення про введення 5- або 6 денного робочого тижня приймається власником спільно з профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узгодженням з місцевою радою. 40-годинна норма робо­чого часу повинна дотримуватися при 5 і 6-денному робочо­му тижні.

Скорочений робочий час встановлений у законодавстві КЗпП, а також в інших нормативно-правових актах. Згідно із КЗпП для працівників, праця яких відбу­вається на роботах зі шкідливими умовами праці, встанов­люється скорочена тривалість робочого часу — від 24 до 36 годин на тиждень. Право на скорочений робочий день виникає, якщо працівник виконує роботи у шкідливих умовах праці не менше за половину робочого дня.

Законодавством встановлений скорочений (З6-год.) робочий тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких пов’язана з особливим характером праці (наприк., педагоги, медики та ін.) або станом здоров’я (інваліди). Скорочена тривалість робочого часу передбачена для не­повнолітніх працівників з метою охорони їх здоров’я. Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір заробітної плати.

Неповний робочий час —вста­новлюється угодою сторін при вступі на роботу чи в період роботи. Неповний робочий час може бути у вигляді: неповного робочого дня; непов­ного робочого тижня; поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня.

В обов’язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час встановлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 14 років, дитину-інваліда, для догляду за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку . Особи, які працюють неповний робочий час, користують­ся тими ж правами, що і працюючі на умовах нормального робочого часу (відпустка тієї ж тривалості, на­даються вихідні й святкові дні, час роботи зараховується в трудовий стаж).

 

61.Режим та облік робочого часу.

 

Режим робочого часу визначає:

• п’ятиденний і шестиденний робочий тиждень і тривалість щоденної роботи, кількість робочих днів на тиждень чи інший період;

• час початку й закінчення робочого дня;

• час і тривалість обідньої перерви, кількість змін упродовж облікового періоду, тривалість і правила чергування змін.

Режимом робочого часу в трудовому праві вважається розподіл робочого часу протягом конкретного календарного періоду.

На рівні законодавства визначається порядок встановлення режиму праці та деякі його елементи1.

Встановлено, що в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади робота починається о дев’ятій годині за київським часом. Режим робочого часу може бути встановлений на рівні галузевих угод, які враховують специфіку роботи в цих галузях2.

Конкретний режим робочого часу встановлюється в локальних нормативних актах: колективному договорі, правилах внутрішнього розпорядку, графіку змінності або в індивідуальному трудовому договорі.

Графіки змінності затверджуються роботодавцем за погодженням з виборним органом профспілкової організації (ст. 247 КЗпП).

Час початку й закінчення щоденної роботи (зміни) передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також графіка-

Так, указом Президента України на території України регіональні (місцеві) графіки початку робочого дня підприємств, установ і організацій усіх форм власності та сфер діяльності, які працюють в однозмінному режимі, з дотриманням установленого порядку обчислення часу в країні за другим міжнародним часовим поясом (київський час).

» Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня» від 26 квітня 1995 р. № 334/95.

ми змінності відповідно до законодавства (ст. 57 КЗпП), в розробці яких теж бере участь виборний орган профспілкової організації (ст. 247 КЗпП).

Режим змінної роботи. Згідно зі ст. 58 КЗпП при змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку. Слід враховувати, що перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень у години, визначені графіками змінності. Встановлені графіки змінності — обов’язкові для сторін трудового договору. Відповідно до ст. 59 КЗпП призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється. Тривалість перерви між змінами має бути не меншою від подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід).

Від змінної роботи слід відрізняти чергування.

Чергування — це перебування працівника на підприємстві за розпорядженням роботодавця до початку чи після закінчення робочого дня, у вихідні або святкові (неробочі) дні для оперативного розв’язання невідкладних питань, які не входять в коло його трудових обов’язків за трудовим договором.

Чергування може застосовуватися у виняткових випадках і лише за згодою профспілкового органу. Не допускається залучати працівників до чергувань частіше одного разу на місяць.

Чергові не повинні виконувати обов’язків щодо перевірки перепусток, обов’язків сторожів, прибирання приміщень тощо. Тривалість чергування або роботи разом з чергуванням не може перевищувати нормальної тривалості робочого дня.

Чергування у вихідні й святкові (неробочі) дні компенсуються наданням іншого часу відпочинку тієї ж тривалості, що й чергування, у найближчі 10 днів. До чергувань не залучаються особи, які не можуть бути залучені до надурочних робіт.

Чергування необхідно відрізняти від виконання працівником його трудових обов’язків на змінних роботах, на роботах, що виконуються за графіком. Наприклад, нічне чергування медичних працівників. Під час такого чергування працівники виконують трудові обов’язки за трудовим договором1.

Порядок чергування визначений постановою ВЦРПС «Про чергування на підприємствах і в установах» від 2 квітня 1954 р.

«Гнучкі графіки» роботи — форма організації робочого часу, за якої працівники зобов’язані бути на робочому місці у фіксований час, початок і закінчення роботи може змінюватися.

Такий режим робочого часу може застосовуватись для окремих працівників або колективів підрозділів. При цьому потрібно повністю відпрацювати сумарну кількість робочих годин протягом облікового періоду (робочого дня, робочого тижня, робочого місяця). Неодмінною умовою має бути дотримання річного балансу робочого часу, максимальна тривалість робочого часу — не більше 10 годин, а час перебування на роботі — не більше 12 годин, включаючи перерви.

Гнучкий режим робочого часу встановлюється за погодженням між роботодавцем і працівником як при прийнятті на роботу, так і в процесі роботи, за погодженням з профспілковим органом й урахуванням думки трудового колективу. Елементами гнучкого режиму робочого часу є: змінний (гнучкий) робочий час — початок і закінчення робочого дня; фіксований час — час обов’язкової присутності на роботі працівників, перерви для відпочинку й харчування; тривалість облікового періоду.

Поділ робочого дня на частини. Відповідно до ст. 60 КЗпП на роботах з особливими умовами і характером праці в порядку і випадках, передбачених законодавством, робочий день може бути поділений на частини з тією умовою, щоб загальна тривалість роботи не перевищувала встановленої тривалості робочого дня. Такий режим робочого часу запроваджується тоді, коли виникає необхідність в інтенсивній роботі у певні періоди робочого дня і коли обсяг робіт нерівномірно розподіляється протягом дня. Наприклад, для водіїв міського транспорту; для тваринників; в організаціях зв’язку. Запровадження такого режиму робочого часу передбачає грошову компенсацію працівникам, для яких він запроваджений.

Вахтовий метод організації робіт. На роботу вахтовим методом можуть переводитись як підприємства загалом, так і їхні окремі підрозділи або створюватися комплексні бригади для виконання певного обсягу робіт1.

Тимчасове положення про вахтовий метод організації робіт на підприємствах Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, затверджене наказом МНС України 20 травня 1999 № 147; постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 1999 р. № 490 «Про надбавки (польове забезпечення) до тарифних ставок і посадових окладів працівників, направлених для виконання монтажних, налагоджувальних, ремонтних і будівельних робіт, та працівників, робота яких виконується вахтовим методом, постійно проводиться в дорозі або має роз’їзний (пересувний) характер».

Вахтовий метод організовується за допомогою підсумованого обліку робочого часу, а міжвахтовий відпочинок надається працівникам у місцях їх постійного проживання.

Вахтовий метод — це особлива форма організації робіт, що ґрунтується на використанні трудових ресурсів поза місцем їх постійного проживання за умов, коли щоденна доставка працівників до місця роботи і назад до місця постійного проживання неможлива.

• До робіт, що виконуються вахтовим методом, забороняється залучати осіб віком до 18 років, вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а також осіб, які мають медичні протипоказання для такої роботи.

• Обліковий період охоплює весь робочий час, час у дорозі та час відпочинку, який припадає на цей календарний відрізок часу. Робочий час і час відпочинку регламентуються графіком змінності, який затверджується роботодавцем за погодженням з виборним органом профспілкової організації і доводиться до відома працівників не пізніше ніж за місяць до введення в дію.

• Тривалість вахти не може перевищувати один місяць, а в окремих випадках, з дозволу міністерства та відповідної профспілки, — два місяці. Тривалість робочого дня не повинна перевищувати 10 годин.

• Роботодавець зобов’язаний забезпечити працівників соціально-побутовими умовами: проживанням, транспортом, спецодягом, щоденним гарячим харчуванням, медичним обслуговуванням. Ненормований робочий день1. Міра праці визначається не тільки

тривалістю робочого часу, а також колом обов’язків і обсягом виконаних робіт (навантаженням). До категорії працівників з ненормова-ним робочим днем належать керівники підприємств, установ, організацій та їхніх структурних підрозділів. У разі потреби вони виконують роботу понад нормальну тривалість робочого часу і така робота не вважається надурочною.

Ненормований робочий день — це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу.

Наказом Мінпраці та соціальної політики України від 10 жовтня 1997 р. № 7 затверджено Рекомендації щодо порядку надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці (зі змінами, внесеними згідно з Наказом Мінпраці та соціальної політики № 18 від 05.02.98).

• Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодично виконувати службові завдання понад встановлену тривалість робочого часу надається додаткова відпустка до 7 календарних днів.

• Конкретна тривалість додаткової відпустки встановлюється колективним договором за кожним видом робіт, професій і посад або трудовим договором.

• На працівників з ненормованим робочим днем поширюється встановлений на підприємстві, в установі, організації режим робочого часу. У зв’язку з цим роботодавець не має права систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу. Ненормований робочий день на підприємствах, в установах,

організаціях, незалежно від форми власності, може застосовуватись для керівників, спеціалістів і робітників, а саме:

• осіб, праця яких не піддається точному облікові в часі;

• осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на частини невизначеної тривалості (сільське господарство);

• осіб, які розподіляють час для роботи на свій розсуд. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади за погодженням з відповідними галузевими профспілками можуть затверджувати орієнтовні переліки робіт, професій і посад працівників з ненормованим робочим днем.

Список професій і посад, на яких може застосовуватися ненормова-ний робочий день, визначається, як правило, колективним договором.

Додаткова відпустка за ненормований робочий день надається пропорційно часу, відпрацьованому на роботі, посаді, що дають право на цю відпустку.

Надурочна робота. Надурочні роботи, як правило, не допускаються.

Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня (ст. 62 КЗпП).

Роботодавець може застосовувати надурочні роботи лише у таких виняткових випадках:

• при виконанні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії та негайного усунення їх наслідків;

• при виконанні суспільно вкрай необхідних робіт з водопостачання, газопостачання, опалення, освітлення, каналізації, транспорту, зв’язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують звичне їх функціонування;

• у разі необхідності закінчити почату роботу, яку внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва неможливо було закінчити в нормальний робочий час; коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

• у разі необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

• для продовження роботи за відсутності працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов’язаний негайно вжити заходів для заміни змінника іншим працівником.

Отже, надурочною вважається лише робота, до виконання якої роботодавець залучає працівників у виняткових випадках, передбачених законодавством.

Якщо працівник добровільно бажає працювати понад встановлену тривалість робочого дня, така робота не вважається надурочною і не оплачується.

Законодавством можуть бути встановлені й інші випадки застосування надурочних робіт

Так, у Положенні про порядок і умови проходження служби в митних органах України зазначається, що тривалість робочого часу службових осіб митних органів визначається законодавством України. У разі службової необхідності вони можуть залучатися до праці в надурочний час, а також у вихідні, святкові та неробочі дні. Оплата праці в цих випадках, а також у нічний час здійснюється відповідно до законодавства України про працю (п. 15 Положення).

Законодавством можуть передбачатися й інші категорії працівників, що їх забороняється залучати до надурочних робіт.

• Жінки, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, можуть залучатись до надурочних робіт лише за їх згодою (ст. 177 КЗпП).

• Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 172 КЗпП).

Згідно зі ст. 64 КЗпП надурочні роботи можуть провадитися лише з дозволу профспілкового органу підприємства, установи, організації.

Дозвіл на виконання надурочних робіт необхідно одержати до початку виконання робіт, за винятком виключних ситуацій.

Оплата роботи в надурочний час врегульована ст. 106 КЗпП. Так, за погодинною системою оплати праці робота в надурочний час оплачується в подвійному розмірі годинної ставки.

За відрядною системою оплати праці за роботу в надурочний час виплачується доплата у розмірі 100 відсотків тарифної ставки працівника відповідної кваліфікації, оплата праці якого здійснюється за погодинною системою, — за всі відпрацьовані надурочні години.

Компенсація надурочних робіт шляхом надання відгулу не допускається. Граничні норми застосування надурочних робіт встановлені ст. 65 КЗпП. Так, надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.

Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника.

Необхідно розрізняти ненормований робочий день і надурочну роботу.

• До надурочних робіт можуть залучатися будь-які працівники, а працювати за режимом ненормованого робочого часу можуть лише працівники, професії, посади яких містяться у переліку робіт, професій і посад працівників з ненормованим робочим днем, що є додатком до колективного договору підприємства, установи, організації.

• Якщо для надурочних робіт встановлено граничні норми їх застосування, то для ненормованого робочого дня таких вимог не встановлено. Власникові лише забороняється систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу.

• Надурочні роботи виконуються у виняткових випадках, що мають характер непередбачених і не планованих заздалегідь ситуацій, перелік яких у законі є вичерпним, а роботи понад нормальну тривалість робочого часу — в режимі ненормованого робочого дня — виконуються в разі неможливості нормування часу трудового процесу.

• Надурочні роботи компенсуються підвищеною оплатою, а ненор-мований робочий час компенсується наданням додаткової щорічної відпустки.

Облік робочого часу — це фіксація відомостей про явку працівників на роботу і виконання ними встановленої тривалості робочого часу.

Облік робочого часу ведеться в табелях встановленої форми. Якщо працівник без поважних причин запізнився на роботу або передчасно її залишив, то цей час у робочі години не включається й оплаті не підлягає. У складі відпрацьованого працівником часу окремо враховуються надурочні роботи, чергування, відрядження.

Розрізняють облік робочого часу поденний і підсумований.

Поденний облік робочого часу. Поденним є облік, коли встановлена законом норма робочого дня є обов’язковою для кожного дня роботи. При поденному обліку перепрацювання протягом робочого дня не можна компенсувати недопрацюванням в інші робочі дні. Поденний облік робочого часу може бути організований за картковою системою; за жетонною системою; за пропускною системою; за комбінованими системами обліку. Облік приходу на роботу працівника і часу, коли він іде з роботи, ведеться в організації загалом або в структурних підрозділах.

Підсумований облік робочого часу. Згідно зі ст. 61 КЗпП на безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях і на деяких видах робіт, де за умовами виробництва (роботи) не може бути дотримана встановлена для певної категорії працівників щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, допускається за погодженням з виборним профспілковим органом підприємства, установи, організації запровадження підсумованого обліку робочого часу з тим, щоб тривалість робочого часу впродовж облікового періоду не перевищувала нормальної кількості робочих годин.

• За обліковий період можна брати різні відрізки часу: місяць, квартал, календарний рік. Переважно застосовується помісячний облік робочого часу.

• Для працівників залізничного транспорту обліковим періодом є тур — час з моменту явки на роботу для поїздки до моменту явки на роботу для наступної поїздки після відпочинку.

• При підсумованому обліку робочого часу норма робочого часу визначається множенням тривалості робочого дня на кількість робочих днів за календарем, що припадають на обліковий період. При неповному місяці роботи (наприклад, у разі хвороби, відпустки) від встановленої місячної норми віднімають робочі години, що припадають на дні відсутності на роботі. Тривалість робочої зміни при підсумованому обліку робочого часу може збільшуватися, але не перевищувати 10 годин.

• При підсумованому обліку робочого часу можливе перепрацю-вання двох видів. Тривалість робочого часу понад норму годин і водночас понад встановлений графік є надурочною роботою й компенсується підвищеною оплатою.

• Тривалість робочого часу понад норму годин, але відповідно до встановленого графіка не визнається надурочною роботою. Пере-працювання за графіком компенсується не підвищеною оплатою, як надурочна робота, а додатковими днями відпочинку.

• Працівникам, для яких встановлено підсумований облік робочого часу, щотижневі дні відпочинку можуть встановлюватися в різні дні тижня відповідно до графіків змінності.

 

62. Поняття та види часу відпочинку

 

Час відпо­чинку — час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов’язків і вправі використовува­ти його на власний розсуд.

Види часу відпо­чинку:

— перерви протягом робочого дня (зміни);

— вихідні дні (щотижневий відпочинок);

— святкові і неробочі дні;

— відпустки.

Перерва для відпочинку і хар­чування надається тривалістю не більше 2 годин. Така пере­рва повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встанов­люється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. Перерви для відпочинку і харчування не включаються в робочий час і не оплачуються.

При роботі на відкритому повітрі в холодну пору року за рішенням роботодавця встановлюються перерви для обі­грівання. При цьому власник або уповноважений ним орган узгоджує з профспілковим комітетом кількість і тривалість таких перерв, а також обладнання місць обігрівання.

Жінкам, котрі мають дітей віком до 1,5 року також надаються додаткові перерви для годування дитини. Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком. Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) — його тривалість повинна бути не менш як 42 години. При 5-денному робочому тижні працівникам надаєть­ся 2 вихідних дні на тиждень, як правило, підряд — в суботу і неділю. При режимі 6денного робочого тижня працівни­кам надається 1 вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графі­ком роботи підприємства. Коли працівника відправляють у відрядження у вихідний день, йому після повернення з відря­дження надається інший день відпо­чинку. Відповідно до КЗпП робота у вихідні дні заборо­няється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається з дозволу профспілкового комітету в наступ­них виняткових випадках:

1)для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, загибелі або псу­вання державного чи громадського майна;

3) для виконання невідкладних навантажувально-розван­тажувальних робіт з метою запобігання або усунення про­стою рухомого складу.

Робота у вихідний день компенсується за згодою працівни­ка і власника наданням іншого дня відпочинку або у грошо­вій формі у подвійному розмірі. До робіт у вихідні дні забороняється залучати працівників, яким не виповнилось 18 років ,вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 3 років. Правило про неприпустимість залучення до роботи в дні щотижневого відпочинку не застосовується до працівників безперервно діючих підприємств, а також тих підприємств, установ, які повинні обов’язково працювати саме в загальновстановлений день відпочинку (напр., музеї, театри).

Святкові і неробочі дні. Законодавством України про працю передбачені святкові дні, робота в які не про­водиться:

1 січня — Новий рік,7 січня — Різдво Христове;8 березня — Міжнародний жіночий день;9 травня — День Перемоги;28 червня — День Конституції України;24 серпня — День незалежності України.

Робота також не провадиться і в дні релігійних свят(Пасха).Особам, які сповідують відповідні релігії, надається до 3 днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

Робота у вихідні дні сплачується в підвищеному розмірі чи за бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпо­чинку.

Відпустки-час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і надається працівникам із збереженням місця роботи і зарплати.

 

63. Відпустки: поняття та види

 

Відпустка — це час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і надається працівникам із збереженням місця роботи і заробітної плати.

Розрізняють такі види відпусток:

1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; ін. додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;

3) творча відпустка;

4) соціальні відпустки: відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей;

5) відпуски без збереження заробітної плати.

Колективним договором, угодою та труд.договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Додаткові відпустки у зв’язку з навчанням надаються для складання випускних іспитів праців­никами, які здобувають загальну середню освіту в середніх загальноосвітніх школах.

Творчі відпустки надаються працівникам підприємств незалежно від форм власності, за основ­ним місцем їх роботи для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук, для написан­ня підручника тощо. На час творчих відпусток за пра­цівниками зберігається місце роботи та зарплата.

Види соціальних відпус­ток: відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку; додаткова відпустка пра­цівникам, які мають дітей.

На підставі медичного висновку жінкам надається опла­чувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами. За бажанням жінок після закінчення відпустки у зв’яз­ку з вагітністю та пологами їм надаються відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку з ви­платою за ці роки допомоги по державному соціальному страхуванню. Жінці, яка працює і має двох і більше дітей до 15 років або дитину-інваліда, а також особі, яка взяла під опіку дитину, за їх бажанням що­річно надається додаткова оплачувана відпустка. Заробітна плата працівникам за час відпустки виплачуєть­ся не пізніше ніж за 3 дні до її початку. У разі звільнення працівникові виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також за додаткові відпустки працівникам, які мають дітей.

Відпустка без збереження заробітної плати за бажан­ням працівника, надається в певних випадках в обов’язково­му порядку. Відпустка, яка надається батьку (матері), який виховує дітей без матері(батька), що має двох і більше дітей до 15 років або дитину-інваліда; ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; інвалідам; особам, які одружують­ся; працівникам у разі смерті рідних. Власник у разі простою підприємства може надавати відпустку без збереження заробітної плати або з частковим її збере­женням. Тривалість — залежить від тривалості простою. У колективному договорі закріплюються умови надання такої відпустки, тривалість відпустки, порядок част­кового збереження заробітної плати або без її збереження, вимоги про обов’язкове попередження працівника про на­дання такої відпустки, письмова згода працівника про таку відпустку тощо, при цьому враховуються виробничі й фінан­сові можливості підприємства.

 

64.Поняття трудової дисципліни. Дисциплінарна відповідальність, види дисциплінарних стягнень. Порядок їх застосування.

 

Трудова дисципліна — це встановлений нормами права поря­док взаємовідносин учасників труд.процесу, що визначає точне і неухильне виконання ними своїх труд.функцій.

Трудова дисципліна — багатоаспектне явище, а тому в галузе­вій літературі дїї розглядають як: правовий принцип галузі права; правовий інститут труд.права; елемент труд.правовідносин; фактичну поведінку учасників таких правовідносин.

Об’єктивно-правовий зміст категорії «трудова дисципліна» співпадає з визначенням її як інституту труд.права. Це су­купність норм, які встановлюють обов’язки сторін труд. до­говору, режим їх виконання, внутрішній труд.розпорядок, засоби заохочення та відповідальності, що складають механізм забезпечення виконання цих зобов’язань.

Труд.дисципліна як елемент труд.правовідносин відо­бражає суб’єктивно-правову сутність цього поняття. Вона поля­гає у зобов’язанні працівника як суб’єкта конкретних труд.правовідносин виконувати обов’язки, що складають зміст цих правовідносин.

Рівень дотримання суб’єктами труд.правовідносин нор­мативно-правових актів та обов’язків, передбачених труд.договором, визначають поняття труд.дисципліни як фактичної поведінки учасників труд.процесу.

Дисциплінарна відповідальність — це один із видів юр. відповідальності.

Дисциплінарна відповідальність за труд.правом полягає у обов’ язку працівника відповісти за вчинене ним порушення труд.дисципліни перед роботодавцем і понести дисциплінар­ні стягнення, передбачені нормами труд.права.

Труд.правопорушення як підстава дисциплінарної відпо­відальності — це винне, протиправне невико­нання чи неналежне виконання працівником труд.обов’язків і полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень.

За порушення труд.дисципліни, згідно ст. 147 КЗпП, до працівника може бути застосовано тільки один з таких видів стягнень:

догана;

звільнення;

стягнення, які передбачені статутами або положеннями про дисципліну.

Догана – це офіційно виражена негативна оцінка ставлення до роботи, результатів праці окремих осіб. Догана тягне за собою негативні наслідки для працівника: моральні (втрата довіри з боку адміністрації, труд.престижу, авторитету) та матеріальні (позбавлення премії або її зниження, зняття надбавки по оплаті праці)

Звільнення – це припинення дії труд.договору за ініціативою працівника, власника або уповноваженого ним органу, або за ініціативи третіх осіб, які не є учасниками труд.правовідносин.

Дисциплінарну від-ть за статутами про дсципліну несуть працівники залізн.мор.річ.транспорту, цив.авіації, органів внутрішніх справ. За одне порушення труд.дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

 

65. Заохочення як метод забезпечення трудової дисципліни

 

Одним із засобів стимулювання праці, що забезпечує належну труд.дисципліну, є заохочення працівників. Заохочення — ­це своєрідна форма позитивної оцінки результатів праці праців­ника у процесі виконання ним своєї труд. функції.

Заохочення за видами поділяються на моральні й ма­теріальні (за формою), на індивідуальні і колективні (за суб’єктом).

До моральних нале­жать такі заохочення, які не пов’язані з виплатою грошей, на­данням послуг, продукції, подарунків. Це — оголошення подя­ки, нагородження почесною грамотою, занесення прізвища працівника до книги пошани тощо.

Заохочення застосовуються роботодавцем разом або за пого­дженням з профспілками. Потрібно зауважити, що відсутність профспілкового комітету не позбавляє права роботодавця само­стійно застосувати до працівника будь-який вид заохочення. Критерієм належного виконання працівником трудових обов’яз­ків є результат його праці. Саме роботодавець є зацікавленим, щоб працівники підвищували свою кваліфікацію та продуктив­ність праці. Стимулювання праці є правом, а не обов’язком робо­тодавця, а відтак він вправі на власний розсуд вирішувати доцільність застосування заходів заохочення. При застосуванні заохочення роботодавець може врахувати думку трудового ко­лективу.

У законодавстві немає обмежень щодо кількості заохочень, які одночасно можна застосовувати до працівника.

Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) робото­давця, доводяться до відома всього трудового колективу та зано­сяться у трудову книжку працівника.

За неналежне виконання трудових обов’язків роботодавець може застосувати заходи дисциплінарного стягнення. Протягом дії дисциплінарного стягнення до працівника не застосовуються засоби заохочення. Своєрідним засобом заохочення може бути дострокове зняття з працівника дисциплінарного стягнення.

За особливі труд.заслуги працівники представляються у вищі органи для заохочення, до нагородження орденами, меда­лями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присво­єння почесних звань і звань кращого працівника за даною про­фесією.

Встановлення державних нагород може здійснюватись лише законами України. Відповідно до п. 25 ст. 106 Конституції Укра­Їни нагородження державними нагородами віднесено до компе­тенції Президента України. Сьогодні в Україні встановлені такі відзнаки: «Герой України», що передбачає вручення ордена «Золота Зірка» та ордена Держави; Орден князя Ярослава Муд­рого І, ІІ, ІІІ, ІУ, V ступенів; Орден «За заслуги» І, ІІ, ІІІ ступе­нів.

 

66. Поняття, умови та види мат. від-ті прац-ків ща шкоду, заподіяну під-ву, орг.-ції, установі

 

Матеріальна відповідальність – 1 з видів юрид.відповідальності, становить собою обов’язок однієї сторони трудового договору — працівника або власника відшкодувати іншій стороні шкоду, за­подіяну внаслідок винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов’язків у встановлено­му законом розмірі й порядку.

Розрізняють такі види матеріальної відповідальності

1.Обмежена матеріальна відповідальність, яка полягає в обов’язку працівника, з вини якого було заподіяно шкоду, відшкодувати власнику (уповноваженому ним органу) пряму дійсну шкоду, але не більше його середнього місячного заро­бітку.

Відповідно до КЗпП України обмежену ма­теріальну відповідальність несуть:

1) працівники — за псування або знищення через недба­лість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції);

2) керівники підприємств, установ, організацій і їхні за­ступники при заподіянні шкоди підприємству зайвими грош. виплатами, невжиттям необхідних заходів для запобі­гання простоям, випускові недоброякісної продукції, роз­краданню, знищенню і псуванню матеріальних чи грошових цінностей.

Порядок обчислення середньої зарпла­ти — виплати за останні 2 місяці роботи.

2.Повна матеріальна відповідальність визначена без обмеження будь-якою межею за шкоду, заподіяну працівником.(Визначена підставами)

1. Укладення між працівником і власником письмового

договору про повну матеріальну відповідальність

2. Шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

3. Шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані.

4. Шкода, що завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, (продукції), виданих працівникові в користуван­ня підприємством

5. на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудо­вих обов’язків

6.Шкода завдана не при виконанні трудових обов’язків( але саме працівником цієї орг-ції, на підставі труд.договору)

3.Колективна матеріальна відповідальність. Письмовий договір про колективну матер. Відповідальність укладається між підприємством і всіма членами колективу. Шкода, підлягає відшкодуванню, розподіляється між членами колективу пропорційно місячній тарифній ставці. При встановленні безпосереднього винуватця, що заподіяв шкоду, обов’язок цього відшкодування покладається на цього працівника.

4.Підвищена матеріальна відповідальність.

Як спеціальний захід, спрямований на забезпечення збереження окремих видів майна та ін. цінностей, що мають важливе народногосподарське значення, законодавством передбачена підвищена матеріальна відповідальність працівників у разі розкрадання, умисного псування, недостачі чи втрати ними таких матеріальних цінностей. Тобто в цих випадках законодавством встановлені спеціальні правила визначенню розміру збитків, завданих підприємству. Розмір шкоди, обрахований за цими правилами перевищує розмір дійсної прямої шкоди фактично завданої внаслідок винних діянь працівника.

Умовами матер. від-ті є:

*наявність прямої дійсної шкоди (втрата, погіршення або пониж.цінності майна, необхідність для підпр-ва, орг-ції зробити витрати на відновлення, придбання майна, зробити зайві витрати).

*протиправні дії або бездіяльність 1 з сторін труд.договору (невиконання або неналежне викон.труд.обов’язків).

*причинний зв’язок між майновою шкодою і протиправним порушенням труд.договору(майнова шкода-результат з неминучістю випливає із заподіяного особою діяння).

* вина працівника, власника або уповноваженого ним органу(відношення працівника до заподія­ної шкоди у формі умислу чи необережності )

 

67.Поняття трудових спорів,види та порядок їх вирішення.

 

Трудовий спір – це одна з форм існування розбіжностей між суб’єктами труд.правовідносин. Законодавство забезпечує регулювання вирішення самого труд.спору, який виникає після того, як розбіжності між сторонами не вдалося владнати шляхом переговорів.

Трудові спори можна класифікувати на окремі види за різними критеріями. Найбільш поширеним вважається їх поділ з огляду на предмет, сторони хар-р та за їх підвідомчістю.

За предметом труд.спори можна класифікувати на спори про застосування законодавства про працю і спори про встановлення чи зміну умов праці. До перших належать спори про відмову у прийнятті на роботу, про поновлення на роботі, про порушення інших труд.прав працівників. До другого виду належать спори з приводу встановлення чи зміни індивідуальних, колективних умов праці, а також укладення колективного договору чи угод.

За сторонами трудові спори поділяються на індивідуальні та колективні. Сторонами індивідуального труд.спору є роботодавець і окремий працівник. А у колективному труд.спорі залежно від його рівня сторонами можуть бути наймані працівники підприємства, об’єднання найманих працівників, профспілки, об’єднання профспілок. І роботодавець, об’єднання роботодавців або їхні уповноважені представники – з другої сторони.

За хар-ом спорів виділяють труд.спори позовного і непозовного хар-ру. Спори про застосування законодавства про працю – це, як правило, спори позовного хар-ру. Вони виникають з приводу відновлення порушеного права або законного інтересу. Спори про встановлення умов праці відносяться до спорів непозовного хар-ру, оскільки тут ідеться не про відновлення порушеного права або законного інтересу, а про встановлення нового права.

Класифікація труд.спорів на позовні і непозовні має важливе значення для визначення їх підвідомчості. Підвідомчість – це визначена законодавством компетенція відповідних органів щодо розгляду і вирішення труд.спорів.

За порядком розгляду (підвідомчістю) трудові спори поділяються на такі, що розглядаються:

в загальному порядку (який передбачає послідовність роз­гляду спору спочатку в комісії по труд.спорах (КТС), а потім в порядку оскарження в районному суді);

в судовому порядку (при якому розгляд труд.спору розпо­чинається безпосереднім зверненням до суду, минаючи КТС);

в особливому порядку (при якому певні категорії спорів або труд.спори певних категорій працівників вирішу­ються відповідно до спеціальних правил, визначених зако­нодавством, наприклад, розгляд спорів суддів, прокурорсь­ко-слідчих працівників).

Індивідуальні труд.спори — це неврегульовані розбіж­ності між працівником і роботодавцем з питань застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів про працю, або зміни умов труд.договору, інших угод про працю, які передані на розгляд до органу, уповноваженого відповідно до закону розглядати спір, що виник, і винести по ньому рішен­ня, обов’язкове для всіх сторін.

Індивідуальні труд.спори розглядаються комісіями по труд.спорах, районними (міськими) судами. Комісія по труд.спорах є обов’язковим первинним ор­ганом по розгляду труд.спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях. Це означає, що до звернення в суд працівник повинен подати відповідну заяву до комісії по труд.спорах, де вона розглядається по суті. Ли­ше у випадку незадоволення рішенням комісії по труд.спорах працівник може подати заяву до суду.

Працівник може звернутися до комісії по труд.спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у спорах про виплату належної йому заробітної плати — без обмеження будь-яким строком. У разі пропуску з поважних причин установленого с’гроку комісія може його поновити. Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає обов’язковій реєстрації.

Труд.спір розглядається комісією у десятиденний сгрок з дня подання заяви у присутності працівника, який подав заяву або його представника та представника роботодавця. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою.

Другим органом, який розглядає труд.спори, є район­ний (міський) суд. У районних (міських) судах можуть розгля­датись труд.спори після розгляду в комісіях по труд.спорах за заявами:

працівника чи роботодавця, коли вони не згодні з рішен­ням комісії по труд.спорах;

прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по труд.спорах суперечить чинному законодавству.

Для вирішення труд.спору працівник може зверну­тись безпосередньо до районного (міського) суду у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місяч­ний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі труд.книжки.

Колективний труд.спір (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин щодо:

а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-еко­номічних умов праці та вир-го побуту;

б) укладення чи зміни колективного договору, угоди;

в) виконання колективного договору, угоди або Їх окремих положень;

г) невиконання вимог законодавства про працю.

Сторонами колективного труд.спору (конфлікту) є:

на вир-му рівні — наймані працівники (окремі ка­тегорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або проф­спілкова чи інша уповноважена найманими працівни­ками організація та власник або уповноважений ним орган (роботодавець) чи представник;

на галузевому, територіальному рівнях — наймані пра­цівники підприємства, установи, організації однієї або декількох галузей (професій) або адміністративно-тери­торіальних одиниць чи профспілки, Їх об’єднання або інші уповноважені цими найманими працівниками ор­гани та власники, об’єднання власників або уповнова­жені ними органи чи представники;

на національному рівні — наймані працівники однієї або декількох галузей (професій) чи профспілки або їх об’ єднання, чи інші уповноважені найманими праців­никами органи та власники, об’єднання власників або уповноважені ними органи (представники) на території більшості областей України.

Примирна комісія — це орган, призначений для вироблен­ня рішення, що може задовольнити сторони колективного труд.спору (конфлікту), який складається із представників сторін і утворюється за ініціативою однієї із сторін. Примир­на комісія розглядає колективні спори, що виникла з приводу встановлення нових або зміни існуючих соціально-еко­номічних умов праці та вир-го побуту, а також з приво­ду укладення чи зміни колективного договору.

Труд.арбітраж — це орган, який складається із залуче­них сторонами фахівців, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті труд.спору (конфлікту), що виник з при­воду виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень, невиконання вимог законодавства про працю або в разі неприйняття примирною комісією погодженого рішення щодо вирішення труд.спору (конфлікту).

Особи, винні в порушенні законодавства про колективні труд.спори несуть дисциплінарну, адмістративну або кримінальну від-ть згідно з законодавством.

 

68. Поняття і підстави адміністративної відповідаль­ності.

 

Адміністративна відповідальність — це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадо­вою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта правопорушення.

Адміністративна відповідальність характеризується двома видами ознак. 1.ознаки, властиві юри­дичній відповідальності (основні); 2.озна­ки, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (похідні).

Основні ознаки адміністративної відповідальності по­лягають у тому, що вона:

1)є засобом охорони встановленого державою право­порядку;

2)нормативно визначена і полягає в застосуванні санкцій правових норм;

3)супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння;

4)пов’язана з примусом, з негативними для правопо­рушника наслідками;

5)реалізується у відповідних процесуальних формах.
Похідні ознаки адміністративної відповідальності ви
­значаються її юридичною природою.

Підставою адміністратив­ної відповідальності вважається протиправна винна дія або бездіяльність, що порушує встановлене адміністративно-правовою нормою правило, але за своїм характером і на­слідками не тягне за собою кримінального покарання. Отже, порушення правил поведінки, встановлених адміністративно-правовою нормою, тягне за собою адмі­ністративну відповідальність. Але вона настає, по-1, при порушенні не всіх, а тільки певної групи адміністративно-правових норм, і, по-2, при порушенні норм не тільки адмініст­ративного права. Це пояснюється специфікою адміністративного права, яке регулює суспільні відносини, які виника­ють у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави.

Як правило, адміністративна відповідальність настає за порушення найменшої частини адміністративно-правових норм, а саме за порушення фізичними особами деяких обов’язків у сфері державного управління, тобто за вчи­нення адміністративних правопорушень. Щодо основної маси норм адміністративного права, то порушення встановлених ними правил тягне дисциплінар­ну відповідальність.

Таким чином, не всяке порушення правил, встановле­них адміністративно-правовою нормою, спричиняє адмі­ністративну відповідальність. Адміністративну відпові­дальність тягне порушення тільки тієї норми адміністра­тивного права, що охороняється адміністративними санкціями.

Похідними ознака­ми адміністративної відповідальності будуть такі:

1. Її підставою є не тільки адміністративне правопору­шення, а й порушення норм інших галузей права, у випадках, прямо передбачених чинним законо­давством.

2.Вона полягає в застосуванні до винних адміністра­тивних стягнень.

3. Право притягнення до адміністративної відповідаль­ності надано багатьом державним органам та їх посадовим особам (органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування)

4. Законодавством встановлено особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності 5. Адміністративна відповідальність урегульована нор­мами адміністративного права, що містить переліки адмі­ністративних стягнень та органів, уповноважених їх засто­совувати.

Система правових норм, які регулюють застосування адміністративних стягнень, є нормативною основою адмі­ністративної відповідальності. За змістом їх можна поділити на три види: 1.матеріально-правові, що закріплюють загальні пи­тання адміністративної відповідальності ; 2. адміністративно-процесуальні, що закріплюють про­вадження у справах про адміністративні правопорушення; 3.організаційні, що закріплюють порядок створення суб’єктів адміністратив­ної.

Чинний на сьогодні КпАП визнає суб’єктом проступку тільки фізичну особу. Про це свідчать закріплені нормативно його ознаки (є встановлений вік, з досягненням якого настає адміністративна відповідальність (16 років); при накладенні стягнення враховувати особу пра­вопорушника; відомості про особу правопорушника, а також зобов’я­зує правопорушника підписати протокол; особа, що скоїла проступок, має право виступа­ти рідною мовою). Перелічені нор­ми розраховані на фіз.. осіб, а не на юридичних осіб.

 

69.Види адміністративних стягнень та їх зміст.

 

Адміністративне стягнення — це захід відповідальнос­ті, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративний проступок, а також попередження вчинен­ня нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Види адміністративних стягнень:

1) попередження — письмове або в іншій формі офіційне застереження уповноваженою посадовою особою громадянина про недопустимість вчинення ним адміністративних пра­вопорушень;

2) штраф — майнове стягнення, або вилучення у поруш­ника певної грошової суми на користь держави;

3) конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, виявляється в примусовому невідшкодовуваному вилученні цього предмета у власність держави;

4) позбавлення спеціального права, наданого даному гро­мадянинові, на певний строк за грубе порушення порядку користування цим правом (стосуєть­ся права керувати транспортними засобами та права полювання);

5) виправні роботи призначаються на певний строк з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з утриманням певного % її заробітку у власність держави;

Попередження застосовується як самостійна міра покаран­ня за вчинення незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому мають добрі характеристики. Воно розраховане на виховний ефект і не зачіпає ні май­нових, ні інших прав порушника.

Суть попередження як запобіжного заходу полягає в то­му, що порушнику роз’яснюють протиправний характер його дій, зобов’язують їх припинити, усунути допущені порушення і застерігають щодо можливості застосування більш суворих примусових заходів.

Штраф— це грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністра­тивні правопорушення у випадках, установлених законо­давством України. Штраф — адміністративне стягнення накладається на правопорушників або в адміністративному порядку, або в судовому. Це грошове стягнення, це захід впливу на психіку і майнове становище правопорушника, це компенсація матері­ального збитку, що заподіяний внаслідок порушення дого­вірних зобов’язань.

Оплатне вилучення застосовується тільки до предметів, які стали знаряддям вчинення або безпо­середнього об’єкта адміністративного правопорушення. Воно полягає у примусовому вилученні предмета, його на­ступній реалізації і передачі колишньому власнику вируче­ної суми з відрахуванням витрат по реалізації.

Мета оплатного вилучення — виключити володіння предметом, забороненим до використання або ж викорис­товуваним з порушенням установлених правил.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адмініст­ративного правопорушення, полягає в примусовій безоп­латній передачі цього предмета у власність держави.

Позбавлення спеціальних прав— це обмеження правосуб’єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки. Якщо громадянин неправильно використовує нада­не йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.

Виправні роботи— стягнення майнового характеру, що триває. Воно застосовується на визначений термін і з відрахуванням % його заро­бітку в доход держави.

Виселення за межі України як міра адміністративного стягнення застосовується за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України. Поширюється винятково на іноземців.

 

70.Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення


Система органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначена в ст. 213 Кодексу про адміністративні правопорушення. Ці органи можна поділити на колегіальні, тобто ті, що розглядають справи колегіально, й одноособові, де справи розглядаються одноосібно уповноваженими службовими особами.

До першої групи належать адміністративні комісії при міськрай-виконкомахомісії в справах неповнолітніх, виконавчі комітети селищних та сільських Рад народних депутатів, народні суди.

Друга група органів численніша. До неї входять органи внутрішніх справ (міліція), органи державного пожежного нагляду, органи залізничного транспорту, органи морського транспорту, органи річкового транспорту, органи повітряного транспорту, органи держгір-технагляду, органи держатомнагляду, митні органи, органи Міністерства оборони, органи, які здійснюють державний пробірний нагляд, органи пенсійного фонду України та фонду соціального страхування, органи державної статистики. Від імені цих органів справи про адміністративні правопорушення розглядають уповноважені на це службові особи: начальники, заступники, державні інспектори, інспектори-ревізори.
Серед названих органів найширше коло справ підвідомче адміністративним комісіям, які згідно з чинним законодавством утворюються при адміністрації представника Президента і діють на підставі положення про ці комісії від 9 березня 1988 р.

Повноваженнями розглядати справи про адміністративні правопорушення наділені виконавчі комітети селищних і сільських Рад народних депутатів. Підвідомче їм коло правопорушень визначається ст. 219 Кодексу про адміністративні правопорушення, а також Законом України «Про місцеві Ради народних депутатів, регіональне і місцеве самоврядування».

Народні суди (судді) згідно зі ст. 221 розглядають справи з підвищеним ступенем суспільної небезпеки, наприклад, про дрібне хуліганство, дрібне розкрадання державного та громадського майна, азартні ігри на гроші, речі та цінності тощо. До компетенції районних (міських) судів віднесено також розгляд скарг і протестів на постанови інших органів (службових осіб) у справах про адміністративні правопорушення.

71.Поняття, структура і джерела кримінального права України

 

Кримінальне право — одне з галузей права. Під кримінальним правом розуміють науку, теорію кримінального права, систему його вчень.

Норми кримінального права — це правила, що охоплю­ють соціальні ситуації й конкретні життєві ситуації. Ці нор­ми є загальнообов’язковими до виконання. Здебільшого вони виступають як норми-заборони, як пересторога певних вчин­ків людей (злочинні дії або злочинну бездіяльність). За їх вчинення настає кримінальне покарання.

Кримінальне право — це так зване позитивне право. Воно точно фіксує в законі ознаки злочинів і пока­рань за них. Кримінальні закони видаються тільки Верховною Радою України. Тим самим це право відрізняється від ін­ших галузей права.

Кримінальне право має властивий тільки йому предмет і метод правового регулювання. Злочин і покарання — дві головні інституції, що визначаються нормами кримінального права. Відносини, що виникають у зв’язку з вчиненням зло­чину і застосуванням за це покарань, становлять предмет кримінального права. Застосування покарання до конкретної особи, яка вчинила злочин, є методом правово­го регулювання відносин, що виникають у зв’язку з вчинен­ням цього злочину.

Таким чином, кримінальне право як галузь права яв­ляє собою систему юридичних норм, прийнятих Верховною Радою Ук­раїни, що встановлюють, які суспільно небезпечні ді­яння є злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Основна функція кримінального права — охоронна. Воно охороняє суспільні відносини, що регулюються іншими галу­зями права. Регуляція суспільних відносин має сприяти їх розвитку та реалізації. Охоронна функція кримінального права має сво­їм завданням охорону від злочинних посягань найбільш важ­ливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадя­нина, власності, громадського порядку і громадської безпе­ки, довкілля, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Кримінальному праву властива регулятивна функ­ція — норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), вимагають певної правомірної поведінки. Деякі громадяни виконують заборони кримі­нального закону, побоюючись відповідальності та покарання, але більшість громадян не вчиняють злочинів тому, що їх по­ведінка в цілому є позитивною й правомірною

Кримінальне право виключає відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини. Які б тяжкі наслідки не потягло за собою ді­яння особи, кримінальна відповідальність виключається, по­ки не буде встановлено, що вона діяла винно (умисно чи з необережності).

У кримінальному праві головує принцип особистої від­повідальності. Особою, яка може нести кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов’язково є осудною й досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Покаран­ня носить персональний характер і може застосо­вуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом вин­ною у вчиненні злочину.

Другий принцип кримінального права — принцип індиві­дуалізації кримінальної відповідальності й покарання. Він вимагає, щоб і кримінальна відповідальність, і призна­чення покарання були найточніше конкретизовані та інди­відуалізовані виходячи з конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного.

 

72.Підстави кримінальної відповідальності.Поняття злочину та його ознаки

 

Виділяють правову і фактичну підстави кримінальної відповідальності.

Правовою підставою кримінальної відповідальності КК визначає наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченого КК (ст. 2 КК). Це означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка є суб’єктом злочину і є винуватою у вчиненні забороненого КК діяння проти охоронюваних законом про кримінальну відповідальність об’єктів.

Фактична підстава кримінальної відповідальності — це вчинення особою діяння, передбаченого в КК, яке містить склад злочину. Наприклад, особа вчинила крадіжку. Саме факт вчинення особою крадіжки і буде підставою негативної кримінальної відповідальності.

Особа не підлягає відповідальності, якщо діяння вчинене нею за обставин, що виключають його злочинність.

Не може підлягати кримінальній відповідальності й особа, коли вчинене нею діяння не визнається законом про кримінальну відповідальність злочином (п. З розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК).

Злочином за КК (ст.7) визначається суспільно небезпечне діяння ( дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політ.та екон.системи, власність, особу, політ.труд.майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше, передбачене крим.законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Ознаками злочину є суспільна небезпека, крим.протиправність, винність і караність діяння.

Суспільна небезпека – оцінка категорії, що хар-ся певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються крим.законом. ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину:

шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину;

цінністю того блага, на яке посягає злочин;

способом діяння;

мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Згідно з КК У не є злочином дія чи бездіяльність, що формально має ознаки будь-якого злочину, передбаченого крим.законом, але не є суспільно небезпечною. Злочином повинно визнаватися лише таке діяння, ступінь суспільної небезпечності якого досяг рівня, що вимагає боротьби з такими діяннями крим.-правовими заходами.

Друга ознака злочину – крим.протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене крим.законом як злочин, може вважатися злочином. Протиправність означає закріплення в крим.законі принципу: немає злочину без вказівки про це в законі.

Третя ознака – винність – одна з найважливіших ознак злочину, але не самостійна ознака, а така, що є структурним елементом суспільної небезпечності. Винність указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де неме вини, нема злочину.

Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.

 

73. Склад злочину та зміст його елементів

Злочин — суспільнонебезпечне, винне, протиправне та кримі­нально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Йому притаманні всі об’єктивні та суб’єктивні ознаки, що характеризують поведінку людини.

Під складом злочину мають на увазі скупність передбачених крим.законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що кваліфікують суспільно небезпечне діяння як злочин.

Вирізняють такі елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

Об’єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політ.та екон.система, власність, особа, політ.труд.майнові та інші права і свободи громадян.

Об’єктивна сторона – зовнішній вираз злочину, що його складає діяння (дія чи бездіяльність), спричинені ним суспільно небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням та його наслідком. Дія – активна,суспільно небезпечна, передбачена крим.законом поведінка суб’єкта. Бездіяльність – пасивна поведінка, яка проявилася у невиконанні особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, у певній ситуації, здійснити. Наслідком злочину наз.збиток, шкоду, якої завдає діяння об’єктивної сторони.

Суб’єкт злочину – це індивід.фіз.особа, що досягла певного віку і є осудною. Фіз.особи поділяються на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Осудність фіз.особи означає, що вона розуміє хар-р своїх дій і може керувати ними.

Суб’єктивна сторона – внутрішня психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб’єктивної сторони є провина, мотив і мета злочину.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру чи необережності.

Намір як форма провини хар-ся тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний хар-р своєї дії, передбачає суспільно небезпечні та шкідливі її наслідки та бажає, або свідомо допускає їх настання.

Необережність у вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає суспільно небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

У теорії права розрізняють і змішану провину, себто таку, коли особа стосовно до суспільно небезпечного діяння має намір, а щодо суспільно небезпечних наслідків – необережність.

Мотив – внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин.

Мета – уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, скоюючи злочин.

Мотив і мета близькі за значенням. Мотив і мета – обов’язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті крим.злочину.

 

74. Покарання: поняття, його мета та види покарань у кримінальному праві

 

Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони держави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У бороть­бі зі злочинністю кримінальне покарання має кілька функ­цій: 1.воно є формою державного правомірного при­мусу, загроза застосування якого стримує правопорушників. 2. реальне виконання кримінального покарання, впровадження конкретних правообмежувальних процедур до винних осіб чинить сильний вплив як на самого винного, так і на його оточення.

Покарання є заходом примусу, що застосовується державою за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. По­карання примушує особу до законослухняної поведінки. За­стосування покарання є одним із завершальних етапів кримі­нальної відповідальності, юридичним наслідком злочину.

Як форма примусу покарання полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фі­зичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Мета кари досягається виконанням покарання та самим фактом його призначення, що спричиняє засудженому певні моральні випробування.

Система покарань містить види: штраф; позбав­лення військового звання, чину; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; виправні роботи; службові обмеження для військовослуж­бовців; конфіскація майна; арешт; по­збавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

За порядком призначення покарання поділяються на три групи:

1) основні покарання;

2) додаткові покарання;

3)покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

До основних покарань відносять:

1) громадські роботи— встановлюються на певний строк;

2) виправні роботи— призначаються на певний строк і обов’язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого в доход держа­ви певний % заробітку засудженого;

3) службові обмеження для військовослужбовців— встановлюються на певний строк з відрахуванням у доход держави певний % грошо­вого забезпечення, одержаного засудженим;

4) арешт — на певний строк;

5) обмеження волі на певний строк з утриманням в кримінально-виконавчих установах від­критого типу без ізоляції від суспільства з обов’язковим за­лученням до праці;

6) тримання в дисциплінарному батальйоні військово­службовців на певний строк;

7) позбавлення волі на певний строк і відбувається в кримінально-виконавчих установах;

8) довічне позбавлення волі —актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше 25 років.

До додаткових покарань відносять:

1) позбавлення військового, спеціального звання — безстрокове;

2) конфіскацію майна — призначається лише у випадках, прямо передбачених у санкціях статті за особливо тяжкі корисливі злочини.

Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові є:

1)штраф — встановлюється у певних межах неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,;

2) позбавлення права обіймати певні посади або займати­ся певною діяльністю — на строк від 2 до 5 років як основне і від 1 до 3 років як додаткове покарання.

Призначення покарання здійснюється судом за певними критеріями. Покарання призначається в межах санкції статті, суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують по­карання. За наявних підстав винна особа може бути повністю або частково звільнена судом від покарання за вчинений злочин.

 

75.Обставини , що виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння: необхідна оборона та крайня необхідність.

 

Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправні діяння — це умови, за наявності яких діяння, котрі своїми зовнішніми ознаками збігаються формально з ознаками діянь, передбачених крим.законом як злочин, є правомірними через припис закону про можливість, необхідність чи обов’язковість їх вчинення. Ознаки правомірності таких умов визначаються законом або вироблені судовою практикою та наукою крим.права.

Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, — це самостійниц інститут крим.права. За наявності обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, воно під час вчинення є правомірним, і, як правило, суспільно корисним.

Виходячи із соц.суті обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, повинно вирішуватися і питання про критерії віднесення тих чи інших обставин до зазначеного інституту, тобто про коло цих обставин. Критерієм віднесення тих чи інших діянь до обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, слід визнати правомірність дій при їх вчиненні, оскільки за наявності вказаних обставин завжди відсутня протиправність діяння, а в більшості випадків відсутня і його суспільна небезпечність.

До обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, слід віднести: необхідну оборону, крайню необхідність, дії по затриманню особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання, виконання наказу, виконання професійних чи службових функцій, згоду потерпілого, здійснення свого права.

За критерієм юр.форми об’єднують всі обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, в 3 групи: обставини, що є здійсненням особою свого суб’єктивного права (відносять необхідну оборону, крайню необхідність, затримання злочинця, професійний ризик, заняття спортом); обставини, що є виконанням правового обов’язку (відносять виконання наказу чи розпорядження, виконання професійних чи службових функцій, колізію юр.обов’язків); обставини, пов’язані з виконанням службового обов’язку (відносять правомірне застосування спеціальних засобів, сили і зброї, виконання слідчим службового обов’язку при здійсненні правомірного впливу на свідка чи обвинуваченого з метою одержання необхідних відомостей)

Критеріями класифікації можуть бути: 1) соціальна сутність(суспільна користь, правомірність); 2) правові підстави для вчинення дій (дозволення законом чи обов’язковість виконання); 3) хар-р дії, що вяиняється; 4) спрямованість дії (об’єкт, на який вони націлені); 5) врегульованість дій у законі; 6) правовий статус особи, зокрема її професійний і службовий стан; 7) мета вчинення дій (відвернення заподіяння шкоди, досягнення суспільно корисного результату)

 

 

76. Стадії вчннення умисного злочину

 

Стадії вчинення злочину – це передбачені крим.законом етапи готування та безпосереднього вчинення умисного злочину, якірозрізняються між собою за хар-ом дії, моментом іх припинення, обсягом реалізації умислу та ступенем суспільної небезпеки.

Поняття стадії вчинення злочину стосується лише умисних злочинів, оскільки означає певний етап реалізації умислу – прямий. Не можна застосовувати поняття стадії вчинення злочину щодо діянь, які вчиняються з непрямим умислом, оскільки свідоме допущення настання суспільно небезпечних наслідків не може розглядатися, як результат цілеспрямованих дій суб’єкта. Отже, за суб’єктивними ознаками наявність стадії вчинення злочину хар-на лише для певної категорії злочинів, а саме для злочинів, що вчиняються з прямим умислом.

Не можна застосовувати поняття стадії вчинення злочину і щодо виявлення наміру вчинити злочин, оскільки це лише певна думка особи, а не її протизаконна поведінка. Самі наміри вчинити будь-які злочинні дії не можуть розглядатися як злочинна поведінка. Однак виявлення наміру у формі погрози вчинити злочин чи усного або письмового заклику певної особи або невизначеної кількості людей до вчинення суспільно небезпечних дій може утворювати склад окремого закінченого злочину.

Із суб’єктивної сторони поняття стадії вчинення злочину пов’язують зі ступенем реалізації злочинного наміру. Із об’єктивної сторони стадія вчинення злочину виражає співвідношення фактично вчиненого діяння з передбаченою крим.законом специфічною конструкцією складу того злочину, який мала намір вчинити особа. Отже, процес злочинної діяльності на досягнення певного результату можна представити як окремі етапи, кожен з яких має свої об’єктивні і суб’єктивні ознаки і впливає на кримінально-правову оцінку діяльності особи.

Існує 3 стадії вчинення злочину:

готування до злочину – це стадія вчинення злочину, яка визначається як підшукання або пристосування знарядь і засобів або інше умисне створення умов для вчинення злочину;

замах на злочин – умисна дія, що безпосередньо спрямована на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежать від волі винного

закінчення злочину – це злочин, у складі якого наявні всі ознаки, передбачені відповідною статтею Особливої частини крим.кодексу.

Добровільна відмова від вчинення злочину – добровільне та остаточне припинення розпочатої діяльності при усвідомленні наявної можливості її успішного завершення. Добровільність полягає у відмові від доведення злочину до кінця з власної волі, без фіз.та психічного примусу з боку іншої особи.

 

77. Поняття та види співучасті у злочині

 

Злочин — суспільнонебезпечне, винне, протиправне та кримі­нально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. При співучасті об’єднуються кілька осіб і вчиняють злочин спільно і навмисно.

Об’єктивні ознаки співучасті — злочин, вчинений кількома (двома або більше) суб’єктами злочину спільно.

Злочин при цьому вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників, злочин — це результат їх спільної діяльності.

Співвиконавцем — особа, яка безпосередньо або шляхом використання інших осіб, що не є суб’єктами злочину, вчинила конкретний злочин.

Організатором — особа, яка організувала вчи­нення злочину або керувала його вчиненням чи підготовкою; особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними.

Підбурювач — особа, яка схилила іншого спі­вучасника до вчинення злочину.

Пособником — особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками; особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряд­дя чи засоби вчинення злочину чи предмети, здобуті злочин­ним шляхом, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Умисна спільна злочинна діяльність двох або більше осіб може діставати вияв у формі простої аюо складної співучасті.

Проста форма співучасті полягає у вчиненні кожної з осіб, що діють спільно, дій, які утворюють об’єктивну сторону складу конкретного злочину. У таких випадках кожен із співучасників виступає як виконавець злочину. При співвиконавстві всі учасники можуть вчиняти дії одночасно або послідовно.

Проста форма співучасті передбачає:

співвиконавство без попереднього порозуміння передбачає відсутність між учасниками злочину попереднього зговору;

співвиконавство з попереднім порозумінням буде мати місце в тих випадках, коли між усіма учасниками злочину був зговір про спільне вчинення злочину до його початку.

Складна форма співучасті включає:

співучасть у вузькому розумінні цього слова (кожен із співучасників виконує певну роль у вчиненні злочину);

злочинне угрупування (банда, організована група, незконне воєнізоване формування чи група).

Складна форма співучасті передбачає наявність поряд із виконавцем організатора, пособника або підмовника (співучасть у вузькому розумінні). Їх дії можуть бути як обувомлені попереднім зговором, так і необумовлені ним. Для наявності цієї форми співучасті необхідно усвідомлення кожним учасником того, що він бере участь у спільній злочинній діяльності.

Злочинне угрупування створюється за взаємною згодою його учасників і об’єднує на основі спільного плану їх діяльність, спрямовану на вчинення, як правило, ряду злочинів.

Кожен із співучасників злочинного угрупування усвідомлює, що він разом з іншими особами бере участь у здійсненні злочинної мети, для досягнення якої воно створене, і бажає зробити свій внесок у цю діяльність.

 

 

Рубрика: Без рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *



1. Держава: поняття та ознаки.

 

Держава — це особлива політ.-терит. організація, що має свій суверенітет, спеціал.апарат управління і примусу, і здатна надавати своїм приписам загальнообов’язкової сили для всього населення країни.

Основними ознаками держави є:

— соц. влада ви­ражає і захищає інтереси насампе­ред керівного класу, його частини або якоїсь ін.соц. групи;

носії вла­ди в організаційному відношенні відокремлені у певні структури;

— для утримання держ. влади встановлюються податки;

функції влади розподіляються між окремими органами ;

— в державі влада поши­рюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території;

— у державі складається система особливих за­гальнообов’язкових правил поведінки — юридич­них норм, яких не знало первісне суспільство.

— охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв‘язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов ‘язках. Громадянин держави набуває: а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

— має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

— в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

— має єдину грошову систему;

— має суверенітет;

має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

всеохоплююча організація – об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація – об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація – об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

універсальна організація – об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

верховна організація – є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

централізована організація – внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

 

2. Характеристика форм державного правління

 

Форма правління держави — це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

Монархія (з грець. monarhia — єдиновладдя) — форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні для п’ятдесяти держав, з яких дванадцять — європейські. Сучасні форми монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме:

— абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар),

— конституційна парламентська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо)

— дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).

 

При абсолютній монархії в руках монарха зосереджується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом.

Конституційна парламентська монархія характеризується такими особливостями:

+влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом. Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна;

+уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на виборах в парламент;

+лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає на чолі уряду (прем’єр-міністр найбільш значна особа в політичному житті);

+уряд відповідає перед парламентом а не перед монархом.

У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка (від лат. respublica — суспільна справа) — форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління:

парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);

президентська республіка (США, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади.

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії. За основу правління покладений принцип: слабкий президент — сильний парламент. Президент, як і монарх, є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках голови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить парламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, формує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру. В той же час президент може володіти правом розпуску нижньої палати парламенту.

Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент — сильний парламент, що передбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади. Президент одночасно є головою держави і головою виконавчої влади. Він обирається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень. Президент призначає уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу (парламенту) президент має право накладати вето на його законодавчі акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголосує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів.

Західні політологи М.С.Шугарт і Дж.М.Кері виділили три можливі змішані моделі:

прем’єр-президентську;

президентсько-парламентську;

асамблейно-незалежну.

Прем’єр-президентська модель (Франція в умовах П’ятої республіки, Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:

+дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай головує на засіданнях кабінету міністрів і затверджує його рішення, а також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування кандидатур міністрів), а з іншого — прем’єр як голова уряду;

+президент вибирається всенародно;

+президент наділяється широким повноваженням в питаннях керівництва збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило, правом розпуску парламенту;

+відсутність у президента права зміщувати міністрів;

відповідальність кабінету міністрів і самого прем’єра перед парламентом.

Обсяг повноважень президента може варіюватися залежно від конкретних обставин, зокрема від того, чи належить парламентська більшість до тієї ж партії, що й президент.

Президентсько-парламентська (Росія, Україна, Еквадор, Перу) модель передбачає:

+наявність всенародно вибраного президента;

+закріплення повноважень з формування кабінету міністрів за президентом і парламентом одночасно;

+хоча президент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен користуватися довір’ям законодавчого органу;

+відповідальність уряду перед президентом і парламентом, законодавчий інститут влади може виразити недовір’я уряду;

+президент має право розпустити парламент.

Асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії. Хоча парламент вибирає уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум недовір’я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада здійснює функції «колективного президента». Щорічно з його складу вибирається президент, який здійснює чисто представницькі функції.

Форма держави – це така її складна характеристика, яка містить у собі три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

Державне правління — спосіб організації ви­щої державної влади.

Розрізняють такі види державного правління:

— монархія — вища державна влада здійснюєть­ся однією особою і, зазвичай, передається за спадком;

— республіка — вища державна влада здійсню­ється виборним колегіальним органом, який оби­рається населенням (або його частиною) на пев­ний строк.

Види форм правління сучасних держав:

— президентська республіка — глава держави (президент) одноособове або з наступним схва­ленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким, як правило, керує сам (США, Швейцарія);

— напівпрезидентська або президентсько-пар­ламентська республіка — глава держави (прези­дент) особисто пропонує склад уряду, котрий підлягає обов’язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Франція);

— парламентська республіка — глави держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламен­том і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);

— парламентська монархія — глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парла­ментом і лише йому підзвітний (Англія, Японія);

— дуалістична монархія — глава держави (мо­нарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем’єр-міністра.

3. Характеристика форм державного устрою та політичного режиму

 

Державний устрій — спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між нею та цими частинами.

Основні види державного устрою:

1. Проста (унітарна) держава — частини держави не мають свого суверенітету, всіх ознак державності. Деякі унітарні держави (наприклад, Україна) включа­ють автономні утворення.

2. Складна держава — частини держави мають суверенітет, всі ознаки державності.

Складні держави поділяються на:

а) федерації — союзні держави.

Федерації створюються за різними ознаками:

за територіальною (адміністративною) — США, Німеччина, Бразилія;

за національною (етнотериторіальною) за цим принципом — будувалися такі, тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

б) конфедерації — об’єднання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань.

Державний режим — порядок здійснення дер­жавної влади певними методами і способами.

Основні види державного режиму:

1. Демократичний — державна влада здійснюєть­ся з дотриманням основних прав людини, із забез­печенням легальних можливостей вільного вияв­лення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референду­ми) та діяльність різних громадських об’єднань, які представляють ці інтереси і вплива­ють на вироблення і здійснення політики держави.(найбільш пошир.у держа­вах Європи, Центр. та Пн. Америки);

2. Тоталітарний — державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини; скорочення, усунення легальних можливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокр.через діяльність громад.об’єднань, які їх представляють); зосередження неконтрольованої населенням державної влади в руках правлячої верхівки або однієї особи.(зберігається в окремих країнах Близького Сходу, Африки).

3. Авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.

До авторитарних режимів можна віднести всі попередні абсолютні, а також сучасні монархії в слаборозвинутих країнах (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія), військові диктатури (здебільшого в Латинській .америці), «патримоніальні тиранії», де держава є власністю сімейного клану і керується диктатурою особистої влади, а також режими «часткових демократій», або «опікунські режими», де панування однієї партії чи хунти співіснує з більш-менш стабільними ізольованими формами плюралізму.

 

4. Характеристика основних теорій походження держави

 

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім’ї, внаслідок її розростання: сім’я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об’єднання утворюють державу.

Отже, держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім’ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім’ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об’єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Зрозуміло, об’єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об’єднанням індивідів у групи-орга-ни, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв’язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об’єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем’ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об’єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава — не сила, нав’язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

 

 

5. Поняття та основні ознаки права

 

Право — сис-ма загальнообов’язкових, встановлених чи визнаних д-вою і забезпечених державними санкціями (у випадку порушення) норм.

В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище право характеризується пев­ною свободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто від­повідними можливостями суб’єктів суспільного життя, що об’єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути за­гальними й рівними для всіх однойменних суб’єктів. З таких позицій існують: права людини; права об’єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

До основних ознак права як волевиявлення держави можна віднести такі:

*історичний х-р права та залежність його змісту від типу д-ви

*встановлення чи санкціонування правових норм д-ви

*вираження у праві держ.волі народу

*забезпечення реалізації правових приписів засобами держ. примусу.

До ознак права як загальносоціальне явище:

*регулятивний х-р права

*нормативний х-р права (дозвіл, припис, заборона)

*системність права

*загальнообов’язковість

*формально визначений х-р

*право як засіб розв’язання конфлікту

*право як загальнолюдська цінність

 

6. Право як особливий вид соціальних норм

 

Право належить до соціальних норм, тобто до норм, що регулюють відносини між людьми та їх організаціями (громадськими утвореннями й об’єднаннями). Усі соціальні норми залежно від їх ролі й місця в системі соціального регулювання поділяються на правові (або юридичні), моральні, релігійні, корпоративні, політичні норми, естетичні, звичаї та традиції.

Кожне суспільство потребує не лише системи підкорення, але й упорядкуванна системних відносин, тобто соціального регулювання.

Воно здійснюється за допомогою соціальних норм — правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають певний зміст і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Соціальні норми можна розмежувати і згрупувати таким чином.

За змістом розрізняють — політичні, організаційні, культурні, естетичні, технічні та інші норми.

Політичні норми регулюють відносини між класами, націями, народностями їх участь в органах державної влади і організації держави, відносин держави з іншими елементами політичної системи суспільства.

Організаційні норми закріплюють структуру, порядок створення і діяльності державних органів і об»єднань громадян.

Норми культури — це правила культурної поведінки людей. В них відображується духовний розвиток народу.

Естетичні норми встановлюють правила поведінки людей в зв’язку з уявленнями про красоту людських вчинків ( норм етикету).

Технічні норми — правила необхідного,доцільного поводження людей з предметами природи,знаряддями праці та іншими технічними засобами. До них належать інструкції про користування електропобутовими приладами, правила виконання певних будівельних робіт, норми витрачення сировини, топлива та інші нормативи.

Норми права — норми , які встановлюються і охороняються державою.

Норми моралі — це норми , принципи, правила поведінки, які склались в суспільстві під впливом громадської думки і у відповідності з обумовленими економічним базисом уявленнями людей про добре, зле, обов’язок справедливість, честь тощо, і забезпечуються в результаті внутрішнього переконання та засобами громадського впливу.